Пробач, якщо зможеш

Аня

Хвилинна стрілка підбиралася до дванадцяти, а годинна впевнено рухалася до чотирьох. Дітей поступово розбирали.

Зазвичай максимум о двадцять хвилин на п’яту я виходила зі школи й поспішала за донькою в дитячий садок. Хоча формально він працював до сьомої вечора, вихователі наполегливо просили забирати дітей не пізніше п’ятої. Мила дуже не любила залишатися в групі останньою, тому я намагалася прийти за нею якомога раніше.

За п’ять хвилин до четвертої в класі сидів тільки Дмитрик – спокійний кмітливий хлопець, мама якого часто мені доплачувала, щоби після групи продовженого дня я приводила його їй додому. Від додаткового заробітку я відмовлятися ніяк не могла, тому в такі дні намагалася зібратися якомога раніше і втекти зі школи не пізніше четвертої.

Сьогодні його мама мені не дзвонила, а тому я чекала, коли вона за Дмитром прийде сама. Усі домашні завдання з моїми другокласниками зазвичай ми встигали зробити до третьої, а потім одягалися і виходили зустрічати батьків надвір. Але сьогодні накрапав дощ, тому ми сиділи в класі, і я розважала дітей іграми.

Хвилинна стрілка впевнено переступила позначку дванадцять, але мами Дмитрика все ще не було. Я почала нервувати. Форс-мажори, коли хтось із батьків не встигав до четвертої забрати дітей, траплялися вкрай рідко. І завжди про таке мене повідомляли телефоном заздалегідь. Бувало навіть, що батьки просили взяти дитину після групи продовженого дня до свого дому і приїжджали за нею пізно ввечері. Дмитрик був якраз одним із цих дітей. Але такого, щоб не попереджали взагалі, ще не траплялося.

Дмитро був єдиною дитиною в заможній родині. З його батьком за рік із гаком мені познайомитися так і не вдалося. За розповідями хлопчика, він тримав свою фірму, багато працював і майже ніколи не бував удома. Світлана, мама Дмитрика, була домогосподаркою, вела блог і багато часу приділяла собі: тренуванням у фітнес-клубі, косметичним процедурам і спілкуванню з подругами.

У п’ять хвилин на п’яту я почала дзвонити Світлані, потім її чоловікові. В обох телефони не відповідали. Ще через десять хвилин набрала завучку й запитала, що мені робити. Вона знала мою ситуацію і розуміла, що мені не можна довго сидіти в школі.

Узяла Дмитрика й пішла по поверху початкової школи з надією залишити його з якоюсь колегою, яка теж чекала батьків, що затримувалися. Але нікого вже не було, усі пішли.

Ми із завучкою вирішили, що я залишу про всяк випадок в охоронця записку із зазначенням мого номера телефону й домашньої адреси. У записці я повідомила, що веду хлопця до нього додому, а якщо там нікого не виявиться, то заберу до себе.

Швидко зачинила кабінет, здала ключі, розписалася в журналі й майже бігом попрямувала в бік будинку Дмитрика. Він не здивувався. Йому здавалося, що все йде в штатному режимі, оскільки я неодноразово вже водила його додому.

Ми пройшли через пост охорони й подзвонили в домофон. Ніхто не відчинив. Час уже давно перевалив за пів на п’яту. Навіть якби я поквапилася, то вчасно за донькою ніяк не встигла. Але ці думки зараз відійшли на другий план. Я не уявляла собі, що робити з Дмитриком, і що могло трапитися з його батьками.

Простоявши ще хвилин п’ятнадцять, не припиняючи телефонувати батькам, я знову зв’язалась із керівництвом і вирішила везти хлопчика до себе додому. Дитина зголодніла і втомилася. Я не мала ніякого морального права залишати його в школі біля охоронця.

Ми швидко пішли до метро. У садочку опинилися лише о пів на шосту. Світло в коридорах уже вимкнули, у групі панувала напівтемрява. Мила сиділа із заплаканими очима. Вихователька була вкрай незадоволена і вкотре прочитала мені нотацію, як важливо вчасно забирати дитину.

– Мило, подивися, кого я тобі привела в компанію. Зараз підемо додому й будемо булочки пекти.

Моя мала дуже любила допомагати мені на кухні, випічка доставляла їй найбільше задоволення. А тут ще й бонус – з’явилася можливість нагодувати гостя результатами своєї праці.

Дощ посилювався. Додому ми дісталися, неабияк намокнув.

– Так, давайте швиденько роздягатися і мити руки. Будемо вечеряти, а потім займемося булками.

Мені довелося віддати Дмитру свою порцію, зате я була спокійна, що дитина не залишилася голодною.

Час від часу набирала його батьків, але їх телефони, як і раніше, не відповідали. Шкільний охоронець повідомив, що за хлопчиком ніхто не приходив. Завучка сказала, що, якщо до ночі батьки не з’являться, доведеться дзвонити в поліцію і соціальну службу. Але це вже була задача керівництва. Моя справа – займатися зараз дитиною, щоб мінімізувати її стрес.

Після вечері ми втрьох замісили тісто й наліпили булок, я поставила їх у духовку, а дітей відправила готуватися до сну. Дмитро сперечався, стверджуючи, що батьки за ним ось-ось приїдуть, і нема сенсу роздягатися і лягати в ліжко. Розклала йому крісло й ледве умовила його трохи полежати.

Хлопчик був дуже засмучений, що мама за ним не прийшла, і відмовлявся спати без неї. Виявилося, що жодного разу він ще не залишався ночувати в чужій хаті. Навіть коли минулого разу я забирала його до себе, то батьки приїхали за ним пізно ввечері.

Витягла з духовки булочки, почитала дітям книжку – донечка без чарівної казки на ніч засинати не звикла. Дмитрик ніби трохи заспокоївся, проте щойно я вимкнула світло, як почула, що він схлипував. Опустилася на підлогу поруч із його кріслом і намагалася потішити.

Але що я могла сказати семирічній дитині, якщо сама не знала, що сталося? Як пояснити відсутність батьків? Говорила хлопцю, що вони, можливо, сильно затримуються і приїдуть за ним пізніше. Нарешті він заснув, а я пішла готуватися до завтрашнього дня.

Ми з Милою знімали маленьку однокімнатну квартирку в не дуже престижному районі, зате близько до метро. Грошей ледь вистачало на оплату житла і їжу. Щоб купити Милі обновки, доводилося довго відкладати.

Я неодноразово подумувала про те, щоби повернутися в селище до батьків. Але тут, у столиці, у мене було набагато більше перспектив кар’єрного росту, ніж у райцентрі. А група продовженого дня і додаткові заняття з малюками давали непогану прибавку до зарплати. Так що порахувавши плюси й мінуси, я щоразу вирішувала залишитися тут.

Вранці ледь розбудила дітей, нагодувала Дмитра. Мила зазвичай снідала в садочку, вдома вона відмовлялася від їжі, бо відразу після сну в неї не було апетиту. А в мене не вистачало чи то часу, чи то наполегливості, щоб умовляти її.

Відвели дочку в садок і поїхали з хлопчиком до школи. Він майже ніколи не їздив міським транспортом, тому з великою зацікавленістю реагував на ескалатор, станцію метро й потяг.

Дорогою я знову і знову дзвонила його батькам. Уже було очевидно, що з ними щось трапилось, і я молилася, щоб вони принаймні виявилися живими.

Перед першим уроком до мене в кабінет зазирнула завучка й повідомила, що вони сповістили поліцію. За Дмитром мали приїхати після обіду. Соціальні працівники готові були забрати його раніше, але директорка переконала їх, що не варто зривати дитину з уроків. Тим більше, що протягом дня за ним могли прийти родичі, якщо поліції вдасться їх розшукати.

Так і сталося. У розпал роботи групи продовженого дня мені зателефонували й повідомили, що приїхав дядя і чекав Дмитра в кабінеті директора. Хлопчик пішов, а я залишилася перевіряти домашнє завдання в інших учнів. На душі було неспокійно.

Увечері задзвонив телефон. Номер був незнайомий.

– Здрастуйте, Ганно Петрівно. Це дядько вашого учня Дмитра Синіцина. Мене звати Максим. Вибачте, я сьогодні дуже поспішав і не зміг підійти до вас познайомитися.

– Доброго вечора, Максиме. Гадаю, у нас ще буде час зробити це іншим разом.

– У нас вдома виникла складна ситуація. Батьки Дмитрика потрапили в аварію. Моя сестра Світлана, його мама, у реанімації, а батько загинув. Хлопчик поки що житиме зі мною, бо інших родичів у нього тут немає.

– Прийміть мої співчуття, – мені було щиро шкода загиблого тата й осиротілого хлопця.

– Спасибі. Так ось, Дмитро мені сказав, що іноді ви відводили його до них додому, а вчора ви забрали його до себе ночувати. Він вас дуже любить. Я не одружений, і в мене немає ніякого досвіду виховання дітей. Навіть із племінником раніше ми не дуже багато часу проводили разом. Думаю, ви уявляєте, що я трохи шокований ситуацією, що склалася. Крім того, я багато працюю і не маю можливості приділяти Дмитру достатньо уваги. Тому прошу вас допомогти мені налагодити режим дня так, щоб не травмувати хлопчика. Безумовно, ваші послуги будуть оплачені.

– Так, звичайно, я все розумію. Якого роду допомога Вам буде потрібна?

– Дмитрик розповів, що після уроків щодня залишається в групі продовженого дня, яка закінчується о четвертій. Так рано забирати його зі школи я не зможу. Мені б хотілося, щоб ви забирали його до себе години до сьомої-восьмої вечора або привозили до мене в офіс відразу після школи. Відверто кажучи, я не знаю, який варіант Дмитру та вам підійде краще. Мені, безумовно, зручніше, щоб він був із вами до вечора.

– Добре, я згодна. Спробуймо по черзі обидва варіанти, а потім запитаємо в хлопця, як йому сподобалося більше. Або менше не сподобалося.

– Тоді привезіть мені його, будь ласка, завтра в офіс. З моєю помічницею Ксенією він уже познайомився. Вона зустріне вас на прохідній і забере його. Коли будете підходити, наберіть її номер. Я скину його вам повідомленням. Тоді вам не доведеться чекати, поки вона спуститься.

– Домовилися, Максиме. До побачення. Усього найкращого.