Звідник

Марина

- Десять, дев'ять, вісім, сім, – Макс відлічує останні секунди року, що минає, – три, два, один! Ура-а! З Новим роком, кохана!

- З новим щастям! – відповідаю шаблонною фразою. – За нас!

Дзвін келихів, привітання, солодкі поцілунки…

Напевно, я старію, тому що вперше за все своє свідоме життя святкую Новий рік вдома, а не у веселій галасливій компанії, і отримую від цього задоволення.

Спочатку ми збиралися провести святкову ніч у ресторані разом із моєю подругою Іриною та її друзями. Вона з чоловіком нещодавно повернулася з відпустки із сувенірами, фотографіями та новими враженнями. На останні я покладала великі надії, оскільки мріяла, що після розповідей подруги коханий спалахне ідеєю повезти мене у відпустку на той самий курорт.

Коли Ірчин чоловік звалився з новомодним вірусом, я вирішила, що свято зіпсовано безповоротно. Весела компанія розвалилася, і Макс запропонував зустріти Новий рік удома вдвох у романтичній обстановці, обіцяючи чаклунство та сюрприз.

І ось за вікном гуркочуть феєрверки. Свято у самому розпалі.

- Ідемо швидше дивитися на салюти! – Максим схоплюється і тягне мене на лоджію.

Дрібочу за ним. Телефон на столі сигналить вхідним повідомленням. Зупиняюся й озираюсь на нього. Повернутись чи потім подивитися, хто цього року першим встиг мене привітати?

- Це, напевно, твоя мама, пізніше прочитаєш, – Макс не випускає мою руку і продовжує тягнути за собою.

- Зачекай, я лише візьму телефон і відразу до тебе. Відкривай поки що вікно, – все-таки вирішую повернутися.

Поки йду на лоджію, не втримуюсь і проводжу пальцем для розблокування екрана. Відправник мені невідомий. Точніше, відправниця.

Дивне вітання з Новим роком. Жодного слова, тільки фотографії. На всіх – мій Макс. А разом із ним – гарна молода жінка та новонароджена дівчинка. На одних кадрах вони всі разом, на інших – тільки він та малеча…

Щойно закінчую перегляд фото, як надходить текстове повідомлення:

"Мій чоловік ніколи з тобою не одружиться, тому що його бізнес належить мені".

Застигаю перед виходом на лоджію. Потрібно підняти ногу і переступити поріжок, але ноги наче приклеюються до підлоги.

- Що там? – Макс намагається перекричати гуркіт салютів.

- Там, здається, твоя дружина, – говорю раніше, ніж мозок остаточно розуміє, ким є жінка на фотографії, – і донька…

- От погань! – видихає коханий.

За вікном зі свистом і гуркотом літають петарди, перефарбовуючи чорне небо то у фіолетовий, то у зелений, то у червоний кольори. А я дивлюся на екран телефону, який давно згас. Ні слів, ні думок, ні навіть нецензурної лайки…

Мені вже тридцять. З Максом ми зустрічаємось майже два роки. І я, соромно зізнатися, сподівалася, що він – мій чоловік, з яким ми рано чи пізно одружимося та народимо дітей. Як не крути, а біологічний годинник цокає…

Дівчинці на фотографіях навіть року немає. Це означає, що, перебуваючи у стосунках зі мною, він зробив дружині дитину... А може, й одружився, коли ми вже були разом. Останнє припущення відправляє мене до нокауту.

Права була Ірка, коли говорила, що ненормально стільки часу зустрічатись і досі навіть не з'їхатися…

- Кицюню, я тобі зараз все поясню! – бурмоче брехун.

Від цього безглуздого прізвиська мене завжди пересмикувало, і зараз саме воно відіграє роль тригера.

- Забирайся геть, – говорю без жодної емоції в голосі. – Все своє барахло забирай відразу. Решту вранці викину на смітник. Десять хвилин на збирання.

У мені прокидається власниця ресторану. Добре поставленим голосом я ніби своїм підлеглим роздаю вказівки.

- Час пішов.

- Марино, заспокойся. Поговоримо як дорослі люди, – Макс опановує себе, ні тіні розгубленості на його обличчі не залишається. Таким він значно більше схожий на самого себе. – Це підстава!

- Я сказала: забирайся! Нам нема про що розмовляти! – стою на своєму.

Мені начхати на все, що він мені зараз скаже. Напевно, співатиме пісні, що не любить дружину, що давно розлучився б, але пов'язаний по руках і ногах грошима, бізнесом і зобов'язаннями перед її багатеньким татком, який тримає його за причинне місце.

Якби мені було вісімнадцять, я б повірила. Але я – доросла тітка, яка в житті бачила досить брехні та підлості. Втім, це не завадило мені зв'язатися з цим мерзотником і дозволити майже два роки водити себе за ніс.

- Ти при розумі? Новорічна ніч. Куди я зараз піду? – агресивно обурюється. – За кермо не можу сісти – я випив. Транспорт не ходить. Таксі зараз фіг знайдеш.

- Максе, мені фіолетово, – говорю настільки переконливо, що сама починаю в це вірити. – Годі! Вали вже. Сім хвилин!

- Марино! Та вислухай ти мене нарешті! У мене не було вибору. Ти знаєш, що таке немає вибору? – вимовляє мені, зриваючись на крик. – Хоча що ти можеш знати? Ти ж – теплична дівчинка! Все життя на всьому готовому, у тата під спідницею, вірніше, за його могутньою спиною. З тебе завжди порошинки здували й попу на поворотах заносили!