Мільонер за парканом

ІННА

Увійшовши в будинок, видихаю. Сьогодні вихідний, а в мене як не в людей — купа справ. От щойно Тараса відвезла на гуртки, а через три години потрібно забрати. За цей час потрібно прибрати чималенький будинок. Напевно, сьогодні теж, як і минулої суботи, приберу лише у стилі шахер-махер, бо на більше немає ні сил, ні натхнення. Але спочатку кава. Я не встигла її випити перед виїздом з сином, тож поспішаю на кухню надолужувати опущене.

Вмикаю кавову машину, а думки повертаються до прибирання. Сьогодні перше листопада, менш ніж через два місяці Різдво. На початку грудня потрібно буде зробити генеральне прибирання, аби на свята будинок сяяв чистотою. Але цьогоріч, мабуть, скористаюся порадою своєї помічниці Марічки та замовлю собі послуги кілінгової компанії. Не хочу, щоб було як кожного року — всі свята відлежуватися від того прибирання.

Кавова машина стихла, і я забираю чашку ароматної кави з апарату. Посміхаюся, бо це моя улюблена чашка. Мені синочок подарував на восьме березня. Обожнюю її, адже на ній напис: «Моя мама Богиня!».

Встигаю зробити ковток божественного напою, як дзвонить домофон. Я ледь кавою не облилася від несподіванки.

— А, щоб тобі, зараза така... Кого чорти принесли з самого рання? Я гостей не чекаю... — гримаю з пересердя.

Мій непроханий гість зіпсував мені таку блаженну мить, і якщо це хтось чужий, то піде звідси швидше, ніж прийшов.

Поставивши чашку на стіл, іду у прихожу. Дійшовши до домофона, завмираю, адже там мій сусід. А йому якого милого треба? Знову вирішив мені нерви зіпсувати?

Натискаю кнопку на пристрої і, навіть не вітаючись, невдоволено кидаю:

— Я слухаю.

— Доброго дня! — теж на не вельми приємних емоціях вітається він і наказовим тоном просить: — Вийдіть, будь ласка, на вулицю!

Набираю повні легені повітря й, видихнувши його, теж підвищеним тоном питаю:

— Для чого? Що я там забула?

— Маю вам дещо показати, — шипить привабливий, але надто противний сусід.

— Показуйте через камеру, — заклавши руки на грудях, відмахуюся.

— Я фізично цього зробити не можу. Тож виходьте…

— Я нікуди не піду, — капризно заявляю.

Ще чого. Я бачити цього чоловіка не хочу. Неприємний він мені. І взагалі, чому я повинна кудись ходити? Це ж йому треба...

— Гаразд, як хочете, тоді я викликаю поліцію, — сухо кидає мій сусід та йде.

От противний який. Яку ще поліцію? Що він знову чіпляється? Що йому не так? Оце зануда, а не хлоп...

Цей телепень так мене роздратував, що я, як є — в капцях та без верхнього одягу — кидаюся на вулицю. Якщо він знову чіпляється задарма, я йому влаштую. Дістав уже своїми претензіями.

Пройшовши довгий двір, виходжу за ворота. Мій сусід стоїть біля свого авто, з кимось розмовляючи телефоном. Побачивши мене, на емоціях кидає у слухавку:

— А вже не треба. З’явилася...

Кладе телефон у кишеню та йде до мене. Весь такий діловий, доглянутий, а парфумами тхне, що шлейф точно стоятиме аж до столиці. Але мене хвилює інше — невже він справді поліцію викликав?

Сусід зупиняється за метр від мене й питає:

— Чому ви без верхнього одягу?

— Ви для цього мене сюди покликали? — роздратовано шиплю, обіймаючи себе руками.

Сулим хвилину мовчить, а тоді, змірявши мене з ніг до голови своїми темно-карими очима, наказує:

— Ходіть, глянете на творіння свого юного Пікассо...

Не зовсім розумію про, що він, але якщо я вже тут, то йду. Він же не відстане. Хоча його натяк дещо бентежить мене. Але я переконана, що він знову зводить наклеп на мого сина. Бо ранок тільки почався. Я відвезла малого, тож зі спокійною душею йду за чоловіком. І якщо це черговий наклеп, то зараз я всиплю цьому скнарі по перше число і спокійно піду допити свою каву.