Про книгу
Розділ 1
Підставивши долоню під падаючий сніг, почала рахувати: одна сніжинка, дві сніжинки, три сніжинки…Як і очікувалося, згодом їх стало так багато, що лічити далі не виходило. Знайома картина, теплі спогади взимку.
Не знаю, навіщо я продовжую це робити. Але варто випасти снігу, як одразу пригадується, що робила подібне раніше. Здається, було років сім, коли мама жартома сказала: «полічи, скільки сніжинок впаде». Я тоді з ентузіазмом узялася за діло і дуже пишалася дійшовши до числа «20». З того часу пройшло багато років, але звичка залишилася, хоча і знаю, що нічого з цього не вийде. Сніжинок стільки, що всі не порахуєш та хіба у цьому справа?
Саме ця гра звела мене з Олександром. Коли було дванадцять, я з насупленим виглядом, стояла під снігом і рахувала сніжинки. Тричі збивалася з ліку, починала спочатку. Аж поки не почула поруч хлопчачий голос:
Переді мною стояв хлопчина років тринадцяти. Той, кого вже через тиждень називатиму просто Саша. Мій Саша…
Хлопець усміхнувшись, стояв, сховавши руки у кишені і усміхався. Усмішка виглядала такою чарівною, що я точно зрозуміла: закохатися можна у зовсім юному віці.
Він серйозно поглянув на мене, від чого стало ще більш ніяково.
Того дня ми гуляли кілька годин. І байдуже що йшов сніг, легкий морозець щипав за щоки. Завершили прогулянку у невеликому кафе, де замовили чай та булочки з корицею. За які Олександр заплатив сам. Зізнаюся, що виявилася вражена. Дванадцятирічній дитині здавалося, що тільки дорослі можуть платити за щось.
Коли прощалися, запитала, коли знову зустрінемося. І трохи крізь засніжену землю не провалилася. Мама завжди вчила, що хлопець повинен перший проявляти ініціативу. Дівчина не повинна нав’язуватися. Виходить, що зараз нав’язуюся?
Повернувшись додому, отримала догану від матері, що не відповідала на дзвінки і що взагалі затрималася.
У чому причина? Хіба правильно говорити мамі, що я закохалася? Краще залишу для себе маленьку таємницю і завтра побіжу на побачення… це ж побачення?
Наступного дня, опинившись біля кафе, витягнула руку і почала рахувати:
Обернулася і усміхнулася. Дитяче серце забилося, відчуваючи радість. Тепер через шість років, пригадуючи ті почуття, розумію, що нічого незвичного не було. Нас звела доля. Звели сніжинки. Невже вони нас і розлучили?
Наша дружба почавшись з дванадцяти років, тривала до чотирнадцяти. Коли досягнули такого віку, дорослі почали стривожене поглядати на нас і робити натяки: «будьте обережні з тим коханням» або «вважаєте себе дорослими, тоді не забувайте про відповідальність».
Спочатку не розуміли, що мають на увазі дорослі, але потім… ніякого інтиму між нами не було. Тепер, інколи жалкую про це. Нікого, крім Саші поруч не бачу і як було б чудово, якби саме він став першим чоловіком. Де він зараз? Забув про мене? Ні не забув! Пам’ятає. Впевнена у цьому кожного разу, як починаю рахувати сніжинки на долоні.
Ознайомчий уривок твору «До зустрічі в наступному житті» (Аля Морейно). Повна аудіоверсія доступна у студійному записі Booka Radio.
Booka Radio AudiobooksЯк вам початок аудіоісторії «До зустрічі в наступному житті»?
Ваша оцінка допомагає іншим слухачкам та читачкам обрати твір на вечір:









