Дівчина, якої він не знав

Втекти від минулого чи подолати його?

«Доню, пробач! Поговори зі мною!»

Катя вже два дні не відповідала на дзвінки батьків після того, як, посварившись, поїхала назад до Києва раніше, ніж планувала. І, чесно кажучи, навіть після цього повідомлення бажання поговорити не виникло, хоч це вже й вибачення, а не докори... Ну що вони їй скажуть? Що хотіли як краще? Не подумали? Намагалися заради її блага? Вважали, що щось зміниться? Але їй від цього не легше.

Не можна просто взяти й перекреслити два роки її життя, вдаючи, ніби нічого не сталося. Ніби вона знову та сама наївна дівчинка, якій можна вказувати, з ким дружити, кого любити й за якими правилами будувати майбутнє.

Катя відклала телефон на скляний столик кав'ярні й потерла скроні. За вікном шумів дощовий Хрещатик, перехожі ховалися під парасольками, а вона відчувала лише порожнечу. Робота в дизайн-студії була єдиним, що тримало її на плаву всі ці місяці. Там ніхто не знав про її минуле, про зруйновані ілюзії та про людину, чиє ім'я вона заборонила собі згадувати.

— Вільне місце є, чи ви чекаєте на когось?

Голос пролунав над самою головою — низький, із хрипкуватими нотками, які чомусь змусили її спину миттєво напружитися.

Катя підвела очі. Перед нею стояв чоловік у промоклому темному плащі, тримаючи в руці паперовий стаканчик із кавою. Коротка щетина, уважний, чіпкий погляд темно-карих очей і ледь помітний шрам біля лівої брови. Він дивився на неї так, ніби побачив привида.

— Діма?.. — слово зірвалося з її губ раніше, ніж вона встигла подумати.

Чоловік повільно опустився на стілець навпроти, не зводячи з неї очей.

— Ти змінилася, Катю, — сказав він тихо, вивчаючи кожну рису її обличчя. — Дуже змінилася. Я б навіть міг пройти повз, якби не цей погляд.

— Що ти тут робиш? — її пальці нервово стиснули край чашки. Серце калатало десь у горлі. — Ми домовилися ніколи більше не перетинатися.

— Я не шукав тебе навмисно. Випадковість. Але, мабуть, доля вирішила інакше.

— Немає ніякої долі, Дімо. Є лише помилки, які ми робимо, і наслідки, з якими потім доводиться жити.

— Ти досі не пробачила мені?

Катя гірко посміхнулася й підвелася, накинувши плащ на плечі:

— Щоб пробачити, треба спочатку зрозуміти. А я так і не зрозуміла, навіщо ти брехав мені з першого дня нашого знайомства. Прощавай.

Вона швидко попрямувала до виходу у дощ, не озираючись. Але знала: цього разу минуле так просто її не відпустить.