Ти моя друга весна

“І не забудь закинути монетку у фонтан”, — як сьогодні пам'ятаю крик Людки у слухавку Ну закинула — і що? Не знайшла собі принца, хоча особливо й не шукала. Так, сходила на побачення наосліп кілька разів. Потім ще подружка з універу запропонувала зустрітися з її двоюрідним братом. Господи, як згадаю! Ледве ноги забрала від того очкарика.

— Так у вас буде монета, чи ні? — із роздратуванням перепитує касирка.

— Ні, останню у фонтан викинула, — уїдливо відповідаю.

Жінка років п'ятдесяти з обережно складеним у гульку волоссям, рівними бровами й тонкими губами пирхає, різко поправляючи свою безрукавку з емблемою супермаркету.

— Хамка! — бурчить під ніс.

— Взаємно! — уїдливо усміхаюся.

Так-так, характер у мене непростий, усі знають. Зате керівник чудовий, у мене завжди план виконаний у відділі, а мені, між іншим, усього тридцять років.

Не щастить у коханні — життя у шоколаді! Улюблена фраза моєї мами. Каже, мені треба сім'ю заводити, онуків хоче, а я як божа кульбабка. Прийду на будь-який захід, прикрашу свято своєю присутністю, і помацати нікому не дам красу неземну — відразу додому тікаю.

Після дванадцяти годин на ногах не дуже хочеться гопак танцювати. Та не моя провина, що всі сабантуї роблять у суботу, коли в мене робочий день. А якщо в неділю — пізно ввечері. І як мені розслабитися, якщо вранці у понеділок на роботу?

Так, так, знаю, знаю, я занадто прискіплива, але працювати люблю на свіжу голову.

— До побачення, — повертає мене в реальність прокурений голос охоронця.

Мужик він непоганий, тільки не мій тип. Густа борода, як у ченця, хоч і коротка. Очі справді гарні, блакитні. Ніс трохи з горбинкою і, що мене бісить найбільше — порочний погляд. Ні, брешу — його накачані м'язи.  Порочний погляд мені подобається. Нехай звучить збочено, але правда.

— До побачення, Миколо, — легко киваю головою. Гордо задираю голову і мчу до дверей.

Цікаво, скільки йому років. Виглядає на сорок, можливо, з хвостиком, але, судячи з накачаних м'язів, мізків там мало.

Не люблю тупих, з ними і поговорити нема про що.

Сьогодні погода радує. Весна повним ходом. Уже за шосту вечора, а сонечко ще тішить своєю присутністю.

Пакети важкі, я поки вдома все не з'їм, покупки не роблю. Так, по дрібницях: молоко масло. Або все пропаде. Поїсти я люблю, особливо смачненького за мультфільмом.

Зупиняюся на перехресті, обираючи шлях. Це як у казці: праворуч підеш — щасливий будеш! Там дорога коротша і менше тягати пакунки доведеться. Ліворуч підеш — осликом станеш. Тут обходити потрібно, через парк.

— Ех! Була не була! — звертаю в бік парку. Хоч подивлюся на собак. Обожнюю кошлатих, тільки не можу собі завести. Ну, як це буде? Я з ранку до ночі на роботі, а няшці гуляти треба. Взагалі, у мене є кіт, Жрун звати, але я собачку хочу.

Іду алеєю, усміхаючись як дурепа кожному собачнику. Навіть важкості не відчуваю. Щаслива, сил немає. Впевнено цокаю підборами до виходу і помічаю здоровенну вівчарку. Мчить прямо в мій бік з диким виразом мордочки.

Зупиняюся, мимоволі ковтаючи, сподіваючись, що вона вирішить, що я стовп. Заглядаю на всі боки, може, хтось мчить за собакою, але на горизонті нікого немає.

Залишається метрів двадцять відстані, і я чітко розумію: вона не зупиниться. Стискаю міцніше пакети в руках, набираю на повні груди повітря і мчу вперед.

Пакети вперед, щоб нічого не втратити. Кричу як божевільна. Але доля вирішує зіграти зі мною злий жарт. Пакет рветься! А колись мене запевняла продавчиня, що в них можна і слона носити. Ага, головне — не бігати. Все шикарно просто плюхається на плитку, я зі страху не встигаю загальмувати і чіпляюся другою рукою за інший пакет, але він виявляється сильнішим за мене і тягне просто у невеликий фонтан, де зазвичай миють свої дупи собаки після нехитрих справ.

Тут максимум води до колін, але щойно опиняюся в дуже приємній, теплій воді, піднятися не можу. Немов вихором затягує. Руками гарячково намагаюся за щось зачепитися — нічого не виходить. Кисень безжалісно швидко закінчується, і коли я вже втрачаю надію, мене хтось тягне за волосся, даючи змогу сьорбнути такого бажаного повітря.

— Ми закінчили пані, — здригаюся.

Закінчили? Пані?

Що відбувається, матір вашу?