Без дозволу

О сьомій ранку Марина стояла перед дзеркалом у самій комбінації й намагалася висушити волосся феном, який знайшла під раковиною.

Фен гудів так, ніби збирався злетіти.

— Він зараз згорить, — сказала Ірина.

— Звідки ти знаєш?

— По звуку.

— Ти в нас тепер ще й електрик?

— Батько інженер. Щось мало передатися.

Марина вимкнула фен.

Він ще кілька секунд потріскував.

— Може, ти й права.

— Завжди приємно почути це зранку.

Ірина сиділа на краю ліжка й перебинтовувала великий палець.

Учора Париж закінчився для неї о десятій вечора.

Вечеря внизу. Перерахунок людей. Коротка нарада у Віктора Семеновича. Нагадування про час сніданку. Нагадування про автобус. Нагадування, що самостійні виходи з готелю не передбачені програмою.

Потім вона лягла.

Думала, не засне.

Заснула відразу.

Тепер Париж починався з пластиру на пальці й дешевої кави в готельній їдальні.

Це її заспокоїло.

Світ міг бути іншим, але ноги залишалися її.

На сніданку Сашко дивився на круасан.

— Що з ним робити?

— Їсти.

— Він порожній.

— Це хліб.

— Тоді чого він скручений?

Марина вже мастила свій маслом.

— Щоб ти мав про що говорити.

Сашко відкусив.

Подумав.

— Непогано.

— Франція видихнула, — сказала Ірина.

Віктор Семенович сидів через два столи з керівником програми й переглядав папери.

У нього був вираз людини, яка підозрює, що сорок два радянських артисти можуть одночасно зробити щось дурне.

Можливо, мав рацію.

О дев'ятій автобус відвіз їх у театр.

Не в Оперу.

Ірина була трохи розчарована й одразу розсердилася на себе за це.

Театр був менший. Старий, із вузьким службовим входом, заплутаними коридорами й сценою, яка зблизька виглядала набагато менш розкішно, ніж із залу. Усюди пахло деревом, пилом, фарбою й ще чимось знайомим.

Каніфоллю.

Ірина вдихнула.

Оце вже було майже вдома.

Їм дали великий репетиційний зал.

Піаніст уже сидів за роялем.

Борис Андрійович, який приєднався до гастрольної групи в Москві, поставив папку на стілець.

— П'ять хвилин.

Усі розійшлися до станків.

Ірина поклала долоню на дерево.

І раптом помітила людей у сусідньому залі.

Між приміщеннями були високі скляні двері.

Там теж ішов клас.

Французи.

Ірина перестала розминати стопу.

— Не дивись так, — тихо сказав Сашко.

— Як?

— Наче вони їдять дітей.

— Я нормально дивлюся.

— Ага.

Вона продовжила розминку.

Через хвилину знову глянула.

Перше, що впало в око, — одяг.

Ніхто не виглядав однаково.

Одна дівчина була в чорному трико й сірих гетрах. Інша поверх купальника натягнула щось схоже на старий чоловічий светр. Один чоловік працював у футболці.

Футболці.

На класі.

Галина Петрівна в училищі зняла б із нього шкіру.

Потім Ірина подивилася на ноги.

Стало ще гірше.

— Саш.

— М-м?

— Бачиш третю зліва?

— Бачу.

— Вона не дотягує стопу.

— Може, хвора.

— Обидві?

Сашко ледве втримався від сміху.

— Левченко, — сказав Борис Андрійович.

Ірина повернулася.

— Я.

— Я радий, що французький балет вас уже захопив. Може, тепер займемося нашим?

Кілька людей засміялися.

Ірина стала до станка.

Почали.

Після перших двадцяти хвилин вона забула про сусідній зал.

Тіло не любило культурних відкриттів до rond de jambe.

Спочатку треба було розігріти спину.

Потім стегна.

Потім стопи.