За крок від тебе

Ця історія про дівчинку Марійку з першої книги “В кроці від кохання”. (продовження подій описаних в першій історії.)

…13 років потому.

Марія.

Ця приватна вечірка,  на яку я так бажала потрапити, виявилася суцільною нудьгою. Вірніше її початок, бо все найцікавіше, маю надію, ще попереду. Так і кортить зараз утнути якусь дурницю, щоб збадьорити присутніх, які верзуть казна що.

На секундочку, де я, а де політика!

Доречі, не встигла розповісти де ж я зараз!

А зараз я на “шикарній яхті”, пливу по Дніпру до місця розташування тої самої вечірки.

Пройшлася поглядом ще раз по присутніх.

Пара-трійка молодих хлопців, які ледве старші за мене, а мені саме виповнилося двадцять два. Не інакше, як татусі їм запрошення придбали. Акулами бізнесу, їх точно не назвеш. Швидше мажорчиками, які звикли витрачати батьківські кошти.

Розглядаю присутніх далі.

Зупиняю погляд на старіючому ловеласі, який сьорбає не перший келих віскі з льодом та увесь час поглядає на мене, коли думає, що я цього не бачу. Теж, не той варіант.

Самотній чоловік майже біля самої корми нічого такий, але йому схоже байдуже на мою присутність. Та, будь ласка, нав'язуватися точно нікому не хочу. Тож продовжую безсоромно розглядати присутніх.

Наступна парочка відпала одразу, здається, вони не по “тим справам”.

А ті двоє - чоловік з молодою жінкою, сто відсотків вже давно в стосунках. В чужі відносини, точно, ні ногою.

Дві дівчини приблизно мого віку, теж тут явно не заради розваги та безкоштовного шампанського. Увесь час підозріло косяться на мене, при цьому, ще встигають кокетувати на право й наліво.

“Заспокойтеся, дівчата! Я точно Вам не конкурентка та не з Вашого кола, і навряд, чи заважатиму!”, - додала про себе.

Думаєте я тут, бо в пошуці справжнього кохання?

Не вгадали! Зараз це останнє про що я думаю! Та й тут… погляньмо тверезо правді у вічі, серед цього контингенту не впевнена, що можна зустріти достойного чоловіка.

“Тоді, що я тут забула?”, - запитаєте Ви.

Відповідь досить банальна, мені потрібна велика сума грошей і той, хто мені її зможе позичити.

Так! Саме позичити, Вам не почулося. Не знаю, щоправда, де я знайду стільки готівки, щоб розрахуватися, але про це думати буду точно не сьогодні.

І знову, знаю Ваше чергове питання. Щось в моїй розповіді не складається, неначе частини пазла не підходять одна до одної, правда? Я Вас розумію, і навіть не можу звинувачувати в підозрілості. Справа в тому, що я не хочу бути ні утриманкою, ні продаватися, але скрута диктує свої умови.

Тоді доречне наступне питання. Наче ж із заможної родини, чому досі не попросила у батьків?

Та не все так просто, інакше, що б я тут забула?! Все ж таки не можу! Адже у цьому випадку розкриється мій секретик. А я, не хочу робити боляче найріднішим. Брехати, чи на ходу щось вигадувати, просто не вмію. Інша справа приховувати щось, або недоговорювати.

Тому я тут. І саме час діяти, або хоча б утнути бодай хоч щось, щоб цей вечір перестав бути таким прісним, як пиріжки моєї покійної бабусі. Ну не вміла жінка готувати, головне, що всі живими залишилися, та й на тому.

Стягую з свого волосся по тихому шикарну хустину фірми D&&&. Лише вищі сили знають, як мені подобається ця річ, але чого не зробиш заради якісного хайпу.

Вдихаю на повні груди. Ну добре, скажу правду - другого розміру, але ж не дошка фанери, і то вже супер.

Це Вам не горобцям дулі у кватирку крутити, тут потрібна відчайдушність, або відбитість. Обирати Вам.  Тож, нарешті зважуюся і починаю свою гру.

- Ой! - вигукую, в ту секунду, як вітер вириває з моїх рук ту саму багатостражденну хустину й, кидає на водну гладь річки Дніпро.

Маю надію, що зойкала я дуже природньо. І ніхто не прознає, що я зробила це навмисно. А водичка, напевно, свіжачок, хоч і кінець травня, як не як. Вже аж відчуваю, як щелепу зводить від холоду, що раптово пронизує, а це я навіть ще не пірнала.

- Це ж моя улюблена хустина! - продовжую бідкатися.

“Агов, що не зрозуміло? Дівчина потребує Вашої активної участі!”, - додаю вже про себе.

“Якісь “нудні” хлопи на цій вечірці. Чи то я така по життю невезуча?”

- То що? Ніхто не допоможе дівчині врятувати її найулюбленішу річ? - запитую, скептично роззираючись навкруги.

Всі мовчать. Як води у рота набрали. Хоч би присьорбувати з своїх келихів перестали, не так би образливо було.

- Ну що ж. Якщо тут немає справжніх чоловіків, прийдеться самій! - бурмочу, одночасно стягуючи з плечей білу сорочку з льону.