В кроці від кохання

Анотація.

У першу нашу зустріч він здався мені незграбним та пихатим бовдуром. У другу — він розбив мої мрії. У третю — я зрозуміла, що зненавиділа його всім своїм серцем. Що ж сталося зараз? А зараз я в кроці від кохання?

Глава 1

Емілія

Одинадцята година вечора. Вже час!

Відчиняю вікно у своїй кімнаті й видираюся на підвіконня. Ще те випробування, скажу вам! Нащо я це роблю? Думаєте, вирішила вкоротити собі віку? Та мені ж лише двадцять років! Це вже точно хибне припущення.

Більше жодних варіантів?

Ну добре! Просто в мене є справи, і, схоже, я вже навіть трішки запізнююся. Тут, звісно, дехто з вас може подумати, що я несповна розуму, бо сплутала двері з вікном. Якби ж усе було так просто! Я залюбки обрала б легший шлях. Але батько неодмінно прокинеться — і тоді я вже точно не потраплю в нічний клуб.

«Бо це не місце для вихованої та пристойної леді твого рівня! А спів — не професія!» — ось таку відповідь я колись отримала на жалюгідну спробу заспівати на одному заході.

А я не можу без співу, музики… Це моя єдина радість та розрада за останні роки. От і доводиться тікати з дому, щоб мати змогу займатися тим, що люблю.

Хоч би цей дашок витримав! Усередині все аж затремтіло. Добре, що встигла вчасно вхопитися за гілку винограду, що в’ється майже до самого даху. Вона теж добряче заскрипіла, та все ж не зламалася під моєю вагою. З грацією «колоди» зробила ще кілька незграбних кроків і нарешті дотягнулася ногою до залізних поручнів паркану. Хто б побачив мене зараз, вирішив би, що застав крадійку за роботою.

Стільки разів я проробляла цей самий трюк, а досі не звикла. Кожного разу — ніби вперше, із шаленим викидом адреналіну в кров…

«Ну нарешті!» — переможно зіскочила на землю.

— Де тебе носить? Чому так довго? — почула знайомий голос з автівки, припаркованої неподалік.

— Вибач, Люсю! Батько ніяк не йшов спати. Ледве спровадила! — відповіла я подрузі.

— Тобі вже давно час жити окремо! — у сотий раз повторила Люся.

— Якби ж то… — зітхнула я і, озираючись, чи ніхто за мною не стежить, залізла в салон старенької автівки. — Ти ж знаєш, що мені про це можна тільки мріяти.

Дорога до клубу забрала від сили хвилин п’ятнадцять. За цей час я встигла переодягнутися на задньому сидінні. Стягнула із себе джинси та светр і натягнула довгу чорну сукню майже до підлоги, з високим розрізом на лівій нозі.

— Не уявляю, що б я без тебе робила! — вигукнула я.

— От і не уявляй! Для того й друзі потрібні, — розчулено пробубоніла Люся.

— Сім хвилин до виступу! — аж жижки затремтіли. Вперше співатиму для стількох людей одночасно.

— Встигаємо, — заспокоїла мене вона.

«Отже, Люся…» — подумки озвалася я.

Зеленоока руденька дівчина, з якою ми пройшли, здається, все. Ми завжди були нерозлийвода. Навіть батько зі своїм вічним бурчанням, мовляв, вона не з нашого кола, не завадив нашій дружбі. Тож він урешті-решт здався й махнув на нас рукою:          «Робіть що хочете! Тільки ніяких хлопців, випивки та наркотиків!»

Коли Люся залишалася в мене на ніч чи я в неї, то це було випробуванням для нервів її батьків. Погодинна перекличка, охоронець в авто навпроти будинку… Думаєте, ми про це не знали? Наївні!

— Нарешті! — видихнула я і почала смикати за ручку, щоб вибратися із салону автомобіля.

— Та почекай, нетерпляча! Дай припаркуватися як слід! — гримнула Люся.

— Люсьо! Чотири хвилини! Мене зараз організаторка на п’ятаки пустить! — вилітаю з машини.

— Нічого! Зірку мають чекати! — спокійно відповіла вона, крокуючи слідом.

Мені б хоч трішки її флегматичності та впевненості!

— Зірку, може, і так. А мене ніхто чекати не буде! — кинула я через плече й у ту ж мить отримала сильний удар у скроню.

Напевно, хтось щосили розчинив двері клубу, а я не встигла зупинитися, бо саме говорила з Люсею і геть ловила гав.

Мене відкинуло назад. Усе, наче в сповільненому кадрі. Хтось устиг вхопити мене за сукню спереду, щоб я не впала. Та краще б упала, бодай його! Тоді хоча б убрання лишилося цілим. А так…

Тонка тканина сукні не витримала брутального ривка, і чималий шмат лишився в руці цього незграбного бовдура! Добре хоч я втрималася на ногах.

— Чого вирячився? Обережніше не пробував двері відчиняти?! — накинулася на нього Люся.

— То це я винен? — вибухнув він. — Краще було дозволити їй гепнутися?

Я стояла між двома вогнями, прикриваючи руками груди — тоненьке мереживо бюстика не рахується.

— Котику, що тут відбувається? — з-за його плечей з’явилася білявка й незадоволено затупцювала поряд, кидаючи погляди від мене до Люсі й назад.

— Ваш «котик» щойно завдав матеріальної і моральної шкоди моїй подрузі, — чітко промовила Люся.