Будинок на щастя

СНІЖАНА.

— Сніжано, чи згодні ви взяти Романа собі за чоловіка?

Я часто кліпаю, емоції всередині мене, здавлюють нутрощі. Не можу ні говорити, ні плакати, ні будь-як реагувати на те, що відбувається. Краєм ока бачу, як на мене, невдоволено дивиться Роман, але його суворий погляд, уже не хвилює мене. В моєму серці, в одну мить зародилася люта ненависть до цього чоловіка.

Відчуваю як вся тремчу, а все в середині, наче хтось накрутив на руку та намагається вирвати. Згусток нудоти підходить до горла, бо перед очима ще й досі стоїть картина, яку я побачила, за кілька хвилин до шлюбної церемонії.

— Сніжано, то ви згодні, взяти оцього привабливого красеня, Романа, собі за чоловіка? — ще раз запитує мене реєстраторка шлюбів, одягнена у вишивану розкішну сукню.

Я до болю стискаю весільний букет в руках. Ковтаю згусток, що не дає дихати, і зауважую, як у залі для шлюбних церемоній, витає дзвінка тиша. Запрошені та рідні завмерли в бентежному очікуванні. Не хочеться псувати їм свято, але я зараз повинна думати лише про себе. Повертаюся до свого нареченого обличчям, відверто заглядаю в його темно-карі очі. Відчуваю, як сльози от-от скотяться з очей.

Зволожую вуста і розумію, що потрібно діяти, доки емоції не накрили мене цілком, і я не пішла в рознос.

— Ні, незгодна! — лише рівними губами випалюю, й простягаю весільний букет Романові, гримнувши його білими калами. Сльози вже стоять в моїх очах, а я хрипким голосом видавлюю.

— Алку, бери за дружину...

Розвернувшись йду від свого нареченого. Помічаю, як зриваються на рівні ноги мої батьки й сестра, та йдуть мені на зустріч. Зіщулююся від того, що позаду мене кличе розгублений Роман, та мені байдуже. Мої емоції, накривають мене з головою. Я ненавиджу цього чоловіка за його підлість.

— Сніжано, негайно повернися до вівтаря! — рівняючись зі мною реве батько.

— Я не вийду заміж за Романа.

— Сніжано! — несамовито суворим тоном повторює тато моє ім’я.

Я змахнувши сльози, підбираю поділ сукні, і оминаю тата. Але він різко хапає мене за руку, й з почервонілим обличчям, нахилившись шипить.

— Сніжано, не біси мене. Негайно повернися до свого нареченого...

Я висмикую свою руку, і задихаючись від емоцій та образи, мовчки прямую на вихід.

Мене наздоганяє мама, і поспішно йде поруч зі мною. Вона теж розлючено, пошепки просить.

— Сніжано! Дитино, повернися! Ти хоч уявляєш, що зараз почнеться, якщо ти підеш?

Я до болю закушую нижню губу. Батькам байдуже, що зараз відчуваю я. Їх обох хвилює, що скажуть люди.

— Сніжано, схаменися! — благає мати, але я вперто виходжу зі залу для церемоній, і повертатися туди наміру не маю.

Уже на виході з будівлі РАГСу, мене наздоганяє моя найкраща подруга, і схопивши за руку, з осудом дивиться на мене.

— Сніжано, ти, що з котушок злетіла? Якого біса ти пішла? Ти хоч уявляєш в якому становищі через тебе опинився Роман?

Я стискаю жовна. Мої руки автоматично стискають поділ сукні, яку тримаю в руках. Я намагаюся тримати себе в руках, і лиш крізь зуби ціджу.

— Алло, відійди з дороги!

— Сніжано, ти не нормальна? Як ти можеш...

Подруга не встигає договорити, бо я втрачаю над собою контроль, і таки проходжуся по її обличчі рукою. Луна розлітається великим фоє і, я сумніву не маю, що на нас зараз оглядаються всі присутні.

— За, що, Сніжано?!! — ошелешено дивиться на мене подруга.

— Ти знаєш за, що. — випльовую і наказую. — А тепер пішла геть з дороги, доки я не проявила більше люб’язності.

Алла тримаючись за ліву щоку відходить у бік. З її наляканого погляду розумію, що вона здогадалася, за, що я її вдарила.

Вибігаю на вулицю, і в лице одразу б’є неприємна вологість та холодний вітер. Помічаю внизу таксі, й не роздумуючи поспіхом біжу до машини.

Останній день листопада виявився дуже холодним, вітряним, та дощовим. Зрання окрилена щастям, я якось цього не помітила.

Прочиняю задні дверцята машини таксі, й не вітаючись питаю.

— Ви вільні?

— Я чекаю клієнта, — оглядається на мене ще зовсім молодий чоловік.

Я ж розгублено оглядаюся на будівлю РАГСу. На високих сходах помічаю батька, який шукає мене. Не роздумуючи сідаю в салон таксі, і наказую.

— Поїхали!

— Я не поїду, — відмахується чоловік, великими сірими очима дивлячись на мене.

— Молю вас. Мене шукають... Якщо наздоженуть, то змусять вийти заміж, а я не хочу...

— Ти, що від вівтаря втекла? — нервово цікавиться таксист.

— Так! Благаю вас, будь ласка, відвезіть мене звідси!

Чоловік шумно зітхає, і вже за якихось кілька секунд рушає з місця. Я видихнувши прихиляюся оголеною спиною до здається, льодяної спинки сидіння, і лиш тепер здригаюся від холоду.