Випадкова дочка мільйонера

Моя донька загубилася.

У торговому центрі, повному відвідувачів.

Ця думка обухом била по голові, долоні холоднішали, паніка зводила з розуму.

— Вибачте, ви дівчинку тут не бачили? — питаю в касирки. — У рожевій курточці, років шести. Чорненька така. Щойно тут була, — розгублено обводжу торговий зал поглядом, сподіваючись знайти смішний хвостик доньки.

Я відвернулася лише на хвилину. Вибирала їй чобітки, шукала потрібного розміру. Аліса була поруч. А коли я обернулася, то доньки не виявила.

— Ні, не бачила. Вам, мабуть, варто до охорони звернутися, — співчутливо подивилася дівчина.

— Так. До охорони. Точно, — струснула головою, усе ще не залишаючи надії, що Аліса просто вирішила пограти в хованки. Але я весь зал оглянула. Її ніде нема. Навіть у приміряльні зазирнула.

На негнучких ногах залишаю магазин дитячого одягу. Поки йду до чоловіка в строгому чорному костюмі з рацією в руках, з надією питаю в людей, що проходять повз мене:

— Ви маленьку дівчинку не бачили? У рожевій куртці.

Сама ж поглядом сканую простір. Не могла вона далеко піти. Вона взагалі в мене дуже слухняна дівчинка. Швидше за все, щось сталося.

Господи, а раптом її викрали?

Мороз шкірою проходить від таких думок. Аліса — моє світле сонечко, я збожеволію, якщо з нею щось станеться.

— Я доньку знайти не можу. Вона зникла, — звертаюсь до охоронця, сльози застилають очі, повільно ковзають по щоках. Пояснити нормально нічого не можу. Усе поглядом по перехожих ковзаю, сподіваючись, що вона зараз до мене підбіжить.

— Мені потрібні її прикмети. Хлопцям перекажу. Коли це сталося?

— Х-хвилин п’ять тому, — насилу пригнічую схлип, готовий вирватися назовні. — Подивіться камери спостереження, благаю вас. У вас тут скрізь камери, — прошу тремтячим голосом. — Швидше.

— Переглянемо записи, викличемо патрульних, її знайдуть, не хвилюйтеся, — намагається він мене заспокоїти, але на мене це не діє.

— А раптом її викрали? А раптом уже кудись везуть? — почала я заламувати руки. Потім потягнулася до сумочки, у мене там заспокійливі.

Останнім часом я погано сплю через великий обсяг роботи та натиск із боку керівництва, тому довелося звернутися до лікаря.

Блістер із пігулками випадає з рук, демонструючи мою повну безпорадність.

— Не вигадуйте. Адже діти такі непосиди. Варто відвернутися — й не наздоженеш. У нас тут щодня по одному такому, як ваша. Зазвичай на паровозику катаються торговим центром або в ігроленд тікають, — заспокійливо каже чоловік, дивлячись на мене зі співчуттям. — Ось побачите, не мине…

Його рація затріщала, не даючи домовити фразу. Я не знала, що робити, куди бігти. Жодного разу в такій ситуації не була. Дістаю телефон. Мабуть, варто дзвонити Максиму. Він у правоохоронних органах як-не-як працює. А раптом її й справді викрали?

За цими думками не одразу розумію, що охоронець звертається до мене.

— А? — відриваю погляд від екрана телефона. Палець завис над кнопкою виклику.

— Знайшли, кажу, вашу красуню, — зі стриманою усмішкою повідомляє мені, й немов камінь із душі впав. — Алісою ж звати?

Я киваю.

— Ходімо, її один із відвідувачів торговельного центру привів до офісу адміністрації.

— Слава Богу. Дякую вам. Дякую, — тараторю я і сльози тепер уже не з присмаком страху, а радості та полегшення.

Мені здається, що до офісу ми йдемо дуже довго. Я майже біжу, так сильно хочу малу свою побачити. Переконатись, що це її знайшли. Що для страху немає причин.

Скляні двері відчиняються, я переступаю поріг і до мене кидається моє диво. Заплакана, з червоними очима, розмазаними по щоках сльозами.

— Мамочко, матусю!

Я сідаю навпочіпки, обіймаю її, притискаю до себе. Вдихаю рідний аромат, зариваюсь носом у її волосся. Нікого й нічого довкола не помічаю.

— Ну як же так, доню? — питаю, не в змозі відірватися від неї.

— Пробач, — плаче вона ще дужче. Перелякалася, маленька моя. — Я хотіла до феї. Там була фея, вона бажання виконує-є-є. Я побігла за нею. І загубилася. Мене дядько знайшов і привів сюди.

Перша буря емоцій вщухла. Ми вдосталь наобіймалися. Я трохи заспокоїлася, думки повернулися до колишнього ритму. Потрібно подякувати людям за те, що допомогли.

Я підводжуся, повертаюся до того самого охоронця, що привів мене сюди.

— Ще раз дякую. Я, звичайно, запанікувала, але самі розумієте, — трохи червоніючи, кажу я, згадуючи ту істерику, що влаштувала перед ним.

Усі погляди зараз спрямовані на нас, але один особливо обпалює. Я поки що не можу визначити його власника.

Повертаю голову праворуч — і серце пропускає удар.

Цього просто не може бути. Ні.

Я кілька разів кліпаю, щоб переконатися, що чоловік переді мною — не міраж. Не плід моєї фантазії.