Лялечка

Жертва лежала на підлозі спокійно, ніби спала. Лише  підійшовши ближче, ставало не по собі від вигляду спотвореного, посинілого обличчя дівчини  і перетягнутої мотузкою шиї. Але працівникам патрульної поліції було не звикати до подібних видовищ. Вони виконувати свою роботу, обмінюючись при цьому репліками щодо того, як зіграла улюблена футбольна команда та хто де збирається провести вихідні.

Богдан був сьогодні не в настрої, тому переважно мовчав. Через хворобу колеги йому довелося виїхати на цей виклик, хоча його робочий день уже мав закінчитись. Як завжди буває: коли заплануєш щось приємне, життя підтасує обставини так, що всі твої задуми йдуть псу під хвіст. Сьогодні після роботи він збирався забрати свою дівчину з офісу, де вона працювала, і повезти до ресторану.  Адже була перша річниця з того дня, як вони з Мартою почали зустрічатися.

Коли повідомили про жорстоке вбивство, стало зрозуміло — Богдана замінити нікому. І він зателефонував Марті, вибачився та сказав, щоб вона сама їхала додому, а він постарається повернутися якомога раніше, і тоді вони влаштують романтичний вечір вдома. А в ресторан підуть на вихідних. Марта, здається, не образилася, вона вже звикла, що робота поліцейського непередбачувана. Але сам він мучився почуттям вини, що зіпсував свято.

Тож коли задзвонив його телефон, і він побачив, що на екрані висвітився номер Марти, Богдан трохи завагався. Може, не відповідати? Сказати потім, що десь відійшов від телефона, не почув… Але все ж  він відігнав ці думки і прийняв дзвінок.

Почувши у слухавці незнайомий чоловічий голос, одразу не зрозумів, у чому справа. Була думка, що його розігрують, або що Марта вирішила помститися і пішла кудись з іншим… Але потім крізь шум крові у вухах  прорізалися окремі слова: “аварія”, “стояла на зупинці”, “водій не справився з керуванням, вилетів на тротуар”, “померла у машині “Швидкої”...

Він стояв і дивився на тіло незнайомої дівчини, яке вже пакували у чорний пластиковий мішок, щоб везти до моргу, і в голові не вкладалося, що його Марта також мертва, як і ця дівчина. Що її теж відвезли до моргу, і він більше ніколи не почує її голосу, сміху, не обійме її…

Але ще більш пекучою була думка, що це все через нього.  Це він винен у її смерті. Якби забрав її після роботи, вона б не стояла на тій клятій зупинці, і її б не збив якийсь п’яний мажор, котрому батьки купили права, але не подарували мізків…

— Гей, Богдане, ти куди? — гукнув один із поліцейських, що саме фотографував місце злочину.

Він лише махнув рукою і пішов, не озираючись.

А наступного дня написав заяву на звільнення…