Два в одному

Крізь щільно зімкнуті повіки прокрався спалах світла. Почула дивне бурмотіння, яке з часом склалось у зрозумілі речення.

— Ти навіть це нормально зробити не можеш! — обурилась якась жінка.

Або я вчора забула вимкнути телевізор, або сусіди знову щось не поділили. Щоправда, голоси здались незнайомими. Але спишемо це на мій сонний стан.

— Мовчи, жінко! — відгукнувся чоловік. Очікувала в продовженні щось у стилі “твій день — восьме березня”, але чоловік мене здивував. Промовчав.

— Що?! — почала заводитися дамочка. — Ти, нікчемна істота, смієш затикати мені рота? Та якби не я... — від голосу жінки я поморщилася. У голові наростав шум, який незрозуміло звідки взявся.

— Тихо! — раптом перервав її чоловік. — Дивись, вона жива!

Жінка різко замовкла, а мене поплескали по щоках. Не зрозуміла, вони що, у моїй квартирі? Як сюди потрапили? Родичів я впізнаю за голосом, і це явно не вони. Я спробувала розплющити очі, було складно, але я молодець, впоралася. Щоправда, втомилася так, ніби мішки з картоплею тягала.

Навколо темно. Раптом просто перед очима загорівся вогник.

— Ти що твориш?! — знову жіночий вереск. — Добити її вирішив?

Очі тепер не заплющуються. Та що це таке?! То не розплющиш, то заплющити не можеш! У голові починає гудіти. Туман перед очима став трохи розсіюватися, але гул, здається, тільки наростає.

— Дівчинко моя, як ти? — прозвучав співчутливий чоловічий голос.

Захотіла щось сказати, а точніше запитати, якого дідька вони роблять у моєму домі й хто взагалі такі. Але нічого не виходить. З горла вирвалися лише ледь чутні стогони.

— Щось не так, — зі знанням справи промовила жінка. — Що з нею відбувається?

Я теж хотіла б знати! Хто ці люди? Чому в моїй квартирі чужинці?

— Не розумію, — розгублений чоловічий голос. — Адже я все правильно зробив...

— Мене потрібно було слухатися! Казала тобі, що...

Подальші слова не почула через нестримний шум у голові. Ніби я стою біля водоспаду.

— Як ти? — наді мною схилилася жінка.

Даремно вона це зробила. У ніс ударив нудотний аромат парфумів, від якого стало тільки гірше. Рука рефлекторно сіпнулася прикрити ніс. І ця дія забрала останні сили. Очі самі заплющилися, це принесло полегшення. Що говорили чоловік і жінка, я не чула через просто жахливий дзвін у голові. Мене стало затягувати в темряву. Немов під воду пірнаю.

Дуже в'язку воду з поганим запахом.

Але тут мене щось ривком потягнуло вгору. Знову стурбований жіночий голос. Але слів розібрати не можу. Лише уривки фраз.

— … Повинен... Врятуй... Не... Померти...

Коли мені здалося, що моя голова зараз розірветься від монотонного бурчання чоловіка і вереску жінки, стався ривок. Усі звуки зникли. І я змогла спокійно розплющити очі й поворушити кінцівками. Побачене мене шокувало.

Я озирнулася. Стою посеред темної кімнати. На величезному камені лежить тіло молодої дівчини. Це жертвопринесення? Когось ця дівчина мені нагадує, тільки не можу згадати: кого? Над нею схилилося двоє. Чоловік і жінка. У мене з'явилися смутні підозри, що ця дівчина — я. Але в цей момент якась невидима сила стала мене знову кудись тягнути. Тож було не до спостережень. Я намагалася чинити опір, але куди там! Піддавшись волі цієї сили, розслабилася і, здається, втратила свідомість.

Який дурний сон! Тепер ніколи в житті не дивитимуся страшилки перед сном. Чому мені так погано? Очі розплющилися, щоправда, не з першого разу, та й не з другого. У горлі пересохло. Захотіла підняти руку, та відгукнулася болем. Таке відчуття, ніби я всю ніч проспала в незручній позі, і вона затекла. І так з усім тілом! Жахливий стан. Полежала трохи, оговтуючись. Довго лежати не можу. У мене уроки скоро почнуться. Тому зібравши свої сили, спробувала встати. Вийшло не дуже. Тобто, взагалі ніяк не вийшло. Але з кожною спробою я стала просуватися ближче до краю ліжка. Ніколи не думала, що воно таке велике. Чи це воно мені зараз таким здається? Нарешті край! Похитуючись, пішла до ванної кімнати. Відчинила двері. Не зрозуміла. Це що за ганчірки, причому чоловічі? Я що, вчора залишилася на ніч у когось? Нічого такого не пам'ятаю. А провалами в пам'яті раніше не страждала. Зачинила двері й вирішила, нарешті, озирнутися, де я.

Середніх розмірів кімната, білі стіни, величезне ліжко в центрі та троє дверей. Одні з яких, як я вже зрозуміла, ведуть у гардеробну. От тільки чия це квартира? У голові порожнеча. Гаразд. Може, контрастний душ допоможе мені прийти до тями. Відчинивши наступні двері, я, як і очікувала, потрапила у ванну. І застигла від подиву. Навпроти стояв голий хлопець із білим довгим волоссям, блакитними очима, підкачаним тілом, я навіть розгледіла кілька кубиків преса, перш ніж підняти погляд.

— Ой, вибачте… — сказала я грубим голосом. Прокашлялася. — Я не хотіла...

Це точно я кажу? Що з моїм голосом? Ще раз подивилася на хлопця навпроти. Він дивився на мене зі здивуванням.

— Дивно, — промовила тихо і мало на холодний кахель не впала.

Хлопець, що навпроти, повторив за мною.

“Це я? — з'явилася у мене страшна здогадка. — Та ні! Такого не може бути”.

Я підійшла до дзеркала й уважніше придивилася до відображення. Це, напевно, чийсь жарт. І зараз я дивлюся у двостороннє дзеркало, за яким стоїть хлопець і повторює все за мною. Постукала в дзеркальну поверхню і знову застигла. Це не моя рука?! Ба більше, це чоловіча рука! Доторкнувся до волосся. Я ніколи не була білявкою! Де мої рідні чорні коси?! Відображення дзеркально повторило за мною.

— Та що тут відбувається? — промовила чоловічим голосом. — Ха-ха. Дуже смішно. Ніно, якщо я дізнаюся, що це ти вигадала... — А як іще пояснити те, що відбувається? Упевнена, у цьому замішана моя шкільна подруга. Вона завжди любила жартувати з мене. Але цього разу жарт зайшов занадто далеко. — Усе. Я тебе розкусила, виходь. Я розвернулася до дверей, очікуючи, що зараз увірветься Нінок і почне сміятися з мене, згадуючи, яке в мене було обличчя і так далі. Склала руки на грудях. От тільки грудей своїх я не відчула! Подивилася вниз. Де мій другий розмір? Тільки чоловічі груди, кубики преса і... Подивилася у відображення. Я мужик!

Уперше в житті знепритомніла.

Прокинулася на холодній підлозі все в тій же ванні. Піднесла руку до очей. Це не сон. Піднявшись, втупилася в дзеркало. Та що за нісенітниця?! Я ж не могла опинитися в тілі цього хлопця! Чи могла? У голові почали спливати історії про дівчат-потраплянок із прочитаних книг фентезі. Та ні, це ж казки, не більше.

— Адже так? — запитало моє відображення чоловічим басом.

А голос у мене непоганий. Так, стоп. Який у мене? Ні, цього просто не може бути! Я стала ходити ванною, смикаючи себе за волосся. За біле волосся! Потрібно посидіти та заспокоїтися. Я доросла успішна жінка двадцяти п'яти років. Працюю викладачем біології в школі. Учора засинала у своєму ліжку і точно була дівчиною. Чорне волосся, блакитні очі. А тепер? Подивилася на відображення хлопця-блондина. Єдине, що я впізнавала — це очі. Мої рідні — блакитні.

— Нік! — пролунало в кімнаті.

Я вилетіла з ванної як пробка, очікуючи побачити когось зі знайомих. Адже покликали мене на ім'я. Отже, це точно жарт. Хоча у свідомості оселилася гидка думка, що це все насправді. І яким було моє розчарування, коли в кімнаті я побачила зовсім незнайомого чоловіка.

“Батько”. Спало на думку. Не знаю, чому, але точно впевнена, що це правда. Ось ця людина, що стоїть переді мною і пашить гнівом — мій батько.

— Ніку, — “А звертається він до мене як до хлопця”, — промайнуло в голові зі швидкістю блискавки. — Що ти зробив із захистом Академії?

— Я… — мимрю.

А що мені сказати? Який захист? Яка академія? Чоловіче, ви хто?

— Я тебе попереджав, ще одна твоя витівка і ти втрачаєш гроші на місяць. Свої обіцянки я звик виконувати. Тож більше ніяких вечірок, ніяких нічних походів на цвинтар, ніяких пропусків занять. Зі своїми прогулами будеш розбиратися сам. Мені набридло, що на тебе постійно скаржаться. Ти про матір подумав?

Під гнівним поглядом я несвідомо стала кивати головою на знак згоди. Ніби я тільки те й роблю, що весь час думаю про чужу матір. Чоловік якось приречено видихнув. Прикрив очі й вже спокійно продовжив.

— Ніку, ти вже дорослий. Мені боляче тобі це говорити, але повторюся. За місяць ти одружишся з тією, кого ми з матір'ю тобі виберемо. І ти нічого не зможеш із цим вдіяти.

Не дочекавшись від мене якоїсь реакції, чоловік пішов. Я залишилася стояти на тому ж місці. Голою. Але це зараз не найголовніше. Я почала усвідомлювати, що потрапила в тіло хлопця. Він зробив щось дуже погане, він довів своїх батьків і його скоро одружать. Тобто мене одружать. Кімнатою рознісся чоловічий сміх. Та це навіть у думках звучить абсурдно.

— Він уже пішов? — пролунало від дверей. А потім вони відчинилися, і в маленькому отворі показалася руда голова ще одного хлопця. — Здається, Нік збожеволів. Поглянь на нього.

У дверному отворі з'явилася ще одна голова, схожа на першу, тільки із зеленим волоссям і короткою стрижкою. На відміну від рудоволосого з довгим хвостом.

— Так. Думаю, ти маєш рацію. Довели хлопця.

— Ніку, ти як? — запитав червоноволосий, проходячи в кімнату.

— Та нормально начебто, — відповіла, розглядаючи хлопця. Середнього зросту, приємні риси обличчя, овальне обличчя, жовті очі. “Нейр. Друг”. Знову підказала пам'ять.

— Це його так заклинанням учора приклало, — з упевненістю в голосі сказав другий, теж заходячи в кімнату.

Що за прохідний двір?

— Ти б одягнувся, чи що, — просить хлопець із зеленим волоссям.

Я й забула, що стою, у чому мати народила. Так ще й, судячи з усього, не моя мати. Пішла в гардеробну, одягнула халат, що висів біля входу, і поспішила повернутися в кімнату. Усе, що відбувається, все ще дуже схоже на поганий сон або дуже злий жарт. А може, я взагалі в комі. І бачу зараз лише те, що малює в моїй голові запалена свідомість. А насправді перебуваю в кімнаті з м'якими стінами і єдиними сусідами Наполеоном і Гітлером? Вщипнула себе. Боляче як! Ні, це точно не сон. Хлопці почуваються в кімнаті як удома і не стали чекати на запрошення присісти.

— Що це за світ? — одразу запитала я. На мене подивилися зі здивуванням. — Як він називається?

“Нейрастар”, — пролунало в голові. Отже, це я знаю. Пам'ять колишнього власника допомагає мені? Це добре.

Хлопці продовжують дивитися на мене.

— Здається, дісталося йому більше, ніж ми думали, — прокоментував червоноволосий мої дії.

— А я одразу казав, що це погана ідея. Так ні ж, Ніку більше за всіх потрібно, — підтримав його зеленоволосий.

“Вейр. Друг”. Ну, дякую, пам'ять

— Вейр, припиняй блазнювати, — тоном суворої вчительки промовила я.  Брати на мене дивно подивилися і переглянулися. Нейр покрутив пальцем біля скроні. Та щоб тебе! Не вистачало ще, щоб мене прийняли за божевільну і запроторили до психлікарні. — Краще розкажіть, що вчора сталося. Нічого не пам'ятаю.

Промовила, сідаючи на ліжко і закинувши ногу на ногу. Швидше спробувала. Виявляється, хлопцям у такій позі сидіти досить складно й незручно. Подивилася на братів. Ті сидять, розвалившись. Один на стільці, інший на столі. Ноги широко розставлені. Повторила за ними. Так справді зручніше.

— Невже так сильно вдарився? — запитав Нейр.

— Може, до цілителя? — підтримав його Вейр.

— Так, там зараз проходять практику наші адепточки. А ти сам знаєш, як вони ставляться до нужденних і таких, що потребують допомоги, — закінчив Нейр. Брати в один голос засміялися.

Так, просто жарт року. Я вичавила з себе усмішку. Зрозуміло, що говорити вони мені нічого не будуть. Відкинулася на ліжко і застогнала. Чому я?!

— Ти ще довго страждати будеш? — за голосом упізнала Нейра.

— На сніданок ми вже не встигнемо. Але на пари, як ми зрозуміли, тепер доведеться ходити. Хоча б перший час, поки твій батько не охолоне.

Я різко сіла. Голова запаморочилася. Коли чорні мошки перестали танцювати перед очима, подивилася на близнюків. На пари? Так, той чоловік щось казав про прогули. Я що, маю знову вчитися? Та я не могла дочекатися, коли свою альма-матер закінчу. А тепер мене змушують знову приміряти на себе горде звання студент? Цього разу зітхання вийшло ще жалісливішим. Може, розповісти їм, що я не Нік, а Ніка? Що ще вчора я була дівчиною, а прокинулася в тілі їхнього друга і гадки не маю, як тут опинилася. Ні. Щось усередині опиралося цьому. Не можна говорити їм. Дивно.

— Та годі тобі, Ніку, — вирвав мене з роздумів Нейр. — Ну, побіситься з тиждень твій батько. Попросиш вибачення, подивишся винним поглядом — і знову в улюбленцях.

— Ну не скажи. Цього разу він говорив дуже серйозно, — перебив брата Вейр. — Тож, гадаю, тобі варто трохи стати розсудливим і зробити те, заради чого тебе відправили в Академію. — Я подивилася на зеленого. — Вчитися, Ніку. Вчитися. Тож давай, біжи, одягайся. Ми чекаємо на тебе.

Я зрозуміла, хто з братів старший. Вейр говорив так переконливо, що мені захотілося його послухатися. Гаразд. Ці хлопці — моє єдине джерело інформації. Те, що в пам'яті спливають окремі моменти, не дуже обнадіює. Тому, піднявшись із ліжка, пішла одягатися. Швидко сполоснувшись, одягнула обтягуючі шкіряні штани темного кольору і білу сорочку. Вийшовши з ванної, побачила хлопців, які були зібрані та стояли біля виходу з кімнати. Коли я підійшла, мені всунули в руки мантію чорного кольору і сумку з зошитами, напевно.

Ну що ж, я готова до нових пригод. От тільки чому в мене з'явилося непереборне бажання перехреститися?