Мажорка із села

Давид.

Мене від ноутбука відриває свист мого водія, а за ним кинуті зі запалом слова.

— Нічого собі! Оце краля!!!

Я який сиджу на задньому сидінні свого позашляховика, повертаю голову на право і бачу шатенку, з гулькою на голові. Одягнену у короткі голубі, рвані шорти. Які добре підкреслюють стрункі довгі ноги дівчини. Підіймаюся поглядом вище, й наштовхуюся на білу футболку, яку і футболкою важко назвати. Бо вона порвана з усіх сторін, чи то може дизайн такий. Вадим скидає швидкість, і я добре помічаю як з-під шнурків тої футболки, виглядає чорний бюстгальтер з блискучої тканини. Сама ж дівчина, щось робить під капотом чорних Жигулів.

— Така ципа, тільки нащо їй той риштак здався?!! — коментує побачену картину Вадим. — Така може собі на нормальну машину заробити.

Переводжу погляд на водія, який буквально оглядається за дівчиною. Мене пробирає злість, тому роздратовано кидаю.

— Гальмуй!

— Шеф, ви казали ми поспішаємо... — з повним нерозумінням, зиркає на мене у дзеркало заднього виду юнак.

— Уже ні! — відмахуюся я, і як тільки машина зупиняється, покидаю прохолодний салон, адже на дворі стоїть шалена спека.

Вадим вистрибнувши з-за керма, наздоганяє мене. Оскільки ми ще далеко від дівчини, він у пів тону нагадує мені.

— Шеф, у вас же Ніка...

Я зупиняюся, і розлючено зиркаю на свого водія.

— Вадиме, або ти мовчиш, або звідси пішки до Києва підеш. Тут не далеко, якихось п’ятдесят кілометрів, — якраз розімнешся.

— Зрозумів! — бурмоче невдоволено юнак, і мовчки йде за мною.

Дійшовши до дівчини, вітаюся, й одразу цікавлюся.

— Що у вас сталося?

Дівчина повертається до мене обличчям. У мене перехоплює подих від того, що на мене дивляться сині-сині очі незнайомки.

Дівчина ніяковіє, і заклавши пасмо волосся за вухо, відкриває красивий, білий манікюр на довгих худих пальцях, на показ. Ховає погляд красивих великих очей, заклопотано відповівши.

— Авто заглухло, і не заводиться. — дівчина повертається назад до відкритого капота, й заклопотано додає. — А мені дуже потрібно їхати. Там у полі люди чекають на запчастини. Жнива ж в розпалі...

Я проходжуся поглядом по стрункій красуні, що взута у білі кросівки на платформі. Підходжу ближче до дівчини, і розумію, що допомогти їй ми не зможемо. Бо це тільки зверху Жигулі, а в середині стоїть двигун від іномарки, і натикано повно електроніки. Ще й кузов укріплений.

— Нічого собі агрегат! — захоплено констатує Вадим, зупинившись біля мене. — Це ж хто тобі тачку таку забацав?

— Машину на замовлення зробили, — розгублено промовляє дівчина, й знітившись дивиться на нас. В її ніжному голосі, звучить стільки прохання. — Якщо ви вже все одно зупинилися, то може дотягнете мене до поля... — Дівчисько зиркає на мене своїми волошковими очима, й попереджає. — Але тягти далеко. Приблизно до десяти кілометрів... Будь ласка! Я заплачу скільки...

— Не потрібно нічого платити, — перебивши дівчину, зиркаю на свого водія. — Вадиме, піджени машину.

Краєм ока помічаю, як юнак з невдоволеним обличчям йде виконувати мій наказ. Відходжу від машини, бо красуня закриває капот.

— Як тебе звати? — цікавлюся і помічаю, як на нас оглядається Вадим.

Серджуся на нього, бо ж дівчина приблизно його років. Схоже він запав на неї, але ця дівчина, і мені сподобалася. Не те, що красуня, то ще й тямуща. Судячи з її дій, вона знає толк у житті, а не вітряна та розпаскуджена батьками, стильна няшка.

— Ілона, — ніяковіє дівчина і кидає. — Вибачте мушу взяти слухавку, тато телефонує.

Помічаю на смартгодиннику, вхідний виклик з підписом, «Тато».

Дівчина бере телефон з панелі машини, й миттю знімає слухавку.

— Так, тату!

Вона кілька секунд мовчить, слухаючи батька. я ж стою трохи осторонь, тож практично не чую розмови.

— Тату, машина зламалася, але я... — вона зиркає на годинник, та обіцяє. — Десь через пів години буду. Не хвилюйся. Мені зупинився автомобіль... Мене дотягнуть на поле.

Ілона знову замовкає, поправляючи довжелезне пасмо волосся, що вивалилося з-за її акуратного вушка. На мить погляд Ілони стрибає на мене. Вона зачинивши дверцята пасажира, йде до багажника, продовжуючи розмову телефоном.

— Тату, не нервуй. Я все розумію, але ж я не винна, що машина зламалася.

Красуня ще кілька секунд мовчить, а тоді тихо просить.

— Тату, не починай. Я більше не буду... Все чекай, я скоро приїду...

Ілона кладе слухавку, та кладе телефон у задню кишеню шортів. Доки я пильно дивлюся на неї, вона прочиняє багажник.

Я ж мов заворожений, не можу відірвати очей від дівчини. Аналізую її розмову, дії, жести, міміку. Вона зацікавила мене. Вона юна, впевнена в собі, бо по-іншому такий одяг би не одягла. І схоже амбітна та цілеспрямована.

Про себе хмикаю. Це дівча повна протилежність моїй Ніці. Важко зітхаю, бо після моєї нареченої, мені буде важко повірити будь-кому. Здається всі однакові. Нікому вірити не можна. Напевно, цій кралі теж не можна вірити, адже вона, як не крути — жінка. Отже, здатна на підлість, зраду та зрештою, мабуть, така ж як усі.

Кліпнувши йду до машини, бо саме під’їхав Вадим. Ми обидва возимося з автівками, і коли надійно фіксуємо паски для буксирування, я зиркнувши на дівчину, пропоную.

— Ілоно, сідайте в мою машину, — переводжу погляд на свого водія, наказавши. — Вадиме, ти сідай за кермо Жигулів, а я поведу позашляховик.

Вадим не в захваті від мого наказу, але виконує його мовчки. Дівчина розгублено дивиться, то вслід Вадиму, то на мене.

— Може я сама поведу?!! — збентежено цікавиться.

— Ілоно, якби більше не було кому вести машину, ви неодмінно сіли б за кермо. А так, в цьому немає потреби. Ходімо.

Дівчина не сміло йде за мною, і це неабияк тішить мене. Не плекаю жодних надій, просто мені буде приємно, якщо вона залишиться поруч.

Саджу красуню в машину, а сам сідаю за кермо. Знаходжу місце для розвороту, і розвернувши машини їдемо у потрібному напрямку. Бачу, як дівчина час від часу зиркає по дзеркалах. Мабуть, хвилюється.