Його омана

Копенгаген, Данія, червень 2019

— Як ти сьогодні? — запитала мама, коли увійшла в мою палату, а слідом за нею помітив і Амелі, яка з неприхованим жалем дивилась на мене.

— Лікарі кажуть, що житиму, — спробував всміхнутися, аби мала не лякалась. — Ходи до мене, пустунко.

Амелі одразу ж всміхнулась і відпустила мамину руку, побігши до мене. Ліжко було зависоким для неї, адже їй було лише шість років, тому мама піднесла малу, всадивши поруч зі мною. Принаймні тепер я вже звикся з думкою, що в такому віці став старшим братом. Звісно, дивувався, що батьки зважилися на таку пізню вагітність… Спершу добряче казився через це, вештаючись з друзями мало не до ранку, аби тільки не чути її крику. Особливо дратував плач малої, коли мені потрібно було готуватися до іспитів… Тоді все навкруги здавалося пеклом. Втім, коли я вступив до академії та почав відносно самостійне життя — лише тоді я зрозумів наскільки мені не вистачало маленьких долоньок сестри, та й навіть вереску чи сліз, коли раптом що було не по її волі. Попри все — вона залишалась маленьким янголом в нашій сім’ї. На відміну від мене.

Та ще й дідусь постійно наголошував, що в мої роки він вже бавив мого батька. А я досі не міг ціни собі скласти, а він все ж планував хоча б одного правнука встигнути побачити… Та про моє особисте я не сильно квапився їм розповідати, вистачило минулої пасії, яку вони одразу ж забракували. Їхня параноя іноді добряче додавала мені проблем. Одна з неправильної родини, інша недостатньо гарна для мене, а в деяких вони, як один, вбачали золотошукачок. Це втомлює…

Взагалі, батько ледве дочекався, аби я завершив академію, щоб перейняти сімейну справу. Втім, це той випадок, коли їхні погляди не сходилися, і дідусь був категорично проти легких шляхів для свого онука, аргументуючи це тим, що сімейний бізнес він будував по цеглині й через те він був успішним. Тоді як, давши мені все готове, він чомусь був впевненим, що я зруйную справу його життя без потрібного досвіду. Академія бізнесу не грала вагомої ролі в порівнянні із загартуванням роками. Словом, саме через це в них з батьком виникало чимало суперечок… Тому я вирішив знову на свій лад, здивувавши практично всіх.

Так, лежачи тепер на лікарняному ліжку, я достатньо пошкодував про своє рішення піти в поліцію. До моєї спортивної статури, на жаль, не додалося ще й удачі. Перший виїзд на виклик, завершився лютою перестрілкою, поранивши моє плече. Не смертельно, але мамі вистачило, аби підняти ще й свій протест проти мого вибору. Боячись знову втратити свого спадкоємця та світоча своїх очей, яким я залишався навіть тепер, вони увійшли в змову…

— Іваре, — промовила мама з інтонацією, яку я вже добре вивчив, — може, ти все ж таки передивишся своє…

— Мамо, будь ласка, не починай знову.

Я втомлено відвів погляд від Амелії, яка геть не була схожа на маму — радше викапаний батько зі світлим кучерявим волоссям і темно-зеленими оченятами. А от ми з мамою були шатени, щоправда, моєму волоссю додалося трохи хвиль, тоді як мамине було ідеально гладким та блискучим. Очі теж, як у неї — темно-сірі. А коли вона гнівалась, що було вкрай рідко, то взагалі набували моторошного кольору. Своїх же я не бачив в такі моменти, тому лише уявляв, яким мене бачили хлопці.

— Сину, любий, але ж тебе мало не вбили… — благально продовжила мама, сівши поряд у крісло. Мигцем глянула на сестру, а потім знову на мене.

— Зі мною все добре, мам. Рана загоїться, а там буде видно, що я робитиму далі…

— Іваре, через тебе дідусь з татком знову посваряться, — прошепотіла Амелі мені на вухо, але мама це почула, насупивши брови.

— Амелі, люба, не варто підслуховувати розмови дорослих. Леді так не роблять…

— Але ж вони так галасували, що навіть Бет це почула…

— Однак, сонечко, не забувай хто ти. Наступного разу просто затули вушка, гаразд?

— Так, — пробубніла мала, приречено зітхнувши. Нахилившись до мене, Амелі знову прошепотіла: — І так завжди, коли тебе нема вдома…

Важко було стримати посмішку, але все ж і мамі також.

— Матусь, поговорімо про це згодом, коли мене випишуть і я все обдумаю.

Мама хотіла щось додати, але я одразу ж завадив їй:

— Сам. Для мене це важливо, зрозумій. Я не хочу, щоб в мені постійно бачили вашого мазунчика… Я виріс, мамо, і хочу приймати власні рішення.

Вона примирливо кивнула. Здається, всім хоч трохи полегшало. Особливо мені, бо на моєму боці завжди була Амелі. Байдуже, що мала, але вона чудово дотискала дорослих на жалість, коли їй було те потрібно, а отже, іноді й мені це мало б допомогти. Ось так віднайшов ще один плюс пізньої вагітності…

А задля потрібного ефекту запрошую до паралельної книги Софії Вітерець: