За два кроки до тебе

Івар

Сендерборг, Данія, листопад 2024

Клятий слабак…

За ці роки моя ранкова мантра геть не змінилася. Минуле не відпускало, тиснуло щоразу, коли залишався наодинці. А згодом і не тільки… Здавалося, що в кожній білявці я бачив її, рвався наздогнати, а іноді так і робив, на що декілька разів відхопив ляпаса. Ненавидів, але відпустити не міг… Погодившись із дідусем, я перебрався у Сендерборг, сподіваючись, що тут минуле дасть мені спокій. Не давало. Але принаймні я не рвався до неї. З часом.

Дідусь прагнув навчити мене жити так, як він, завдяки чому він став успішним. Саме завдяки наполегливості та постійній праці він зробив собі ім’я, яке стало й нашим. Для нього було вкрай важливо, щоб я був гідним онуком. Коли він розповідав про початок свого шляху — я уявляв перед собою якийсь невеличкий придорожній нічліг, в якому ми зупинялися із Кірстен… Прокляття!

Втім, я аж ніяк не думав, що це буде якийсь паб, хоча й на березі протоки. Я ще тоді так скоса глянув на дідуся, але він лише розсміявся у відповідь. Як пояснив він згодом, саме цей паб він купив спеціально для мене, аби я із цього занедбаного місця створив те, чим пишатимуся в майбутньому. Навіть не думав якось оскаржувати його рішення, бо це було ідеальним приводом для втечі.

Втім, в теорії тоді все здавалося легким, а моя самовпевненість вважала, що для неї немає нічого неможливого, як то бувало раніше, доки жив з батьками. Обтяжувало процес лише фінансове обмеження, про яке оголосив дідусь перед тим, як залишити мене посеред цього забутого місця. Звісно, досить шляхетно було з його боку виділити мені бюджет не за мірками свого часу, а саме теперішнього. Щоправда, зупинившись посеред темної та запилюженої зали, я засумнівався, що мільйона крон буде достатньо… Свої заощадження, а тим більше батькові, я геть не думав використовувати. Так, звідкілясь взялась незрозуміла гордість… Або ж образа на батька досі не минала.

Важко тримати минуле в голові, але відпустити його я не мав сил. Можливо, й бажання також. Принаймні кожен день у своєму невеличкому світі, який більш-менш створив за декілька цих років, я не забував чому я тут і після чого…

Тому мій ранок не був добрим вже декілька років поспіль. Натомість для мене існував лише новий день, який я мусив прожити, даруючи настрій своїм гостям. Ліниво підвівшись з ліжка, я декілька разів потягнувся і пішов у душ. Словом, все як завжди та без жодного захвату. Причесав мокре волосся догори, а на не довгу бороду наніс декілька крапель олійки, ретельно її втираючи. Мамі не подобалася моя борода, але так здавався менш впізнаваним, якби раптом зустрів когось зі знайомих. Кумедно, але постійно здавалося, що я саме ховався за цим кудлатим неподобством, яке лише олійка могла хоч якось приборкати, надаючи охайного вигляду.

Прочесавши декілька разів волосся щіткою, я таки повернувся в кімнату. Одягнув сині джинси, футболку, а зверху бежевий светр. Зазвичай зранку я пробігався уздовж набережної, але сьогодні знову було прохолодно, а небо вкотре затягнуло хмарами, тому й цього разу утримаюсь.

Зачинивши кімнату, спустився на перший поверх, де в таку ранню годину вже активно кипіла робота.

— Доброго ранку, Іваре! — радісно вигукнула Іда, побачивши мене та продовжила застеляти столики новими скатертинами.

— Привіт, Ідо.

До мого байдужого голосу вже всі звикли. Мала особливо, знаючи передісторію. Випадково натрапив на неї, коли розв'язував деякі питання у столиці. Після завершення навчання Іда шукала роботу. Отримавши хоч якісь знання у готельно-ресторанній справі, вона цілком знадобилася на старті мого власного готелю. До того ж її приємне личко на рецепції досить гарно оцінили гості чи не з першого дня. Тому все складалося поволі та злагоджено.

Також запропонував Сорену по старій дружбі підтримати мене і він одразу ж погодився. Бармен з нього був відмінний, а ще й в ролі помічника був досить незамінним. Відповідав за персонал. Хай працівників було небагато, але все ж із досвідом роботи Сорена, це був гарний вибір. За його рекомендацією знайшовся також і відмінний кухар в особі його дядька, який повністю відповідав своєму імені — Торбйорн. Якщо замість сковорідки дати йому мйольнір — викапаний Тор.

Інший персонал я не намагався особливо запам’ятати, оскільки не сильно рвався заводити знайомих. Дідусь так не робив і я не буду. Обмежився лише тими знайомими, які вже були.

— Тобі каву, чи бажаєш все ж поснідати? — запитала дівчина, запитально дивлячись на мене.

— Вистачить кави…

Вона знову засмучено опустила плечі, але вкотре не втручалась. Я пройшов через залу у свій звичний закуток, який особисто оздобив дубовими полицями, аби не вибивалося із загального інтер’єру, в якому переважало саме дерево. Спершу мусив викручуватися на ті кошти, що я мав, і знайшов якихось іноземців, які творили з дерева дива. Тож за цілком припустиму ціну вони згодилися зробити мені необхідні добротні меблі, які дотепер стали частиною всього готелю.

На полицях я розклав улюблені книги, більшість з яких я вже прочитав за ці роки, а деякі стояли з іншого боку, чекаючи свого часу, щоб бути прочитаними. Звісно, неодноразово мою бібліотеку оцінювали й постояльці. Навіть декілька авторів, які приїздили на минулий фестиваль, залишили свої книги з автографами, а це була чимала честь для мене. Мусив визнати, що раніше я геть близько не припускав, що стану таким затятим книголюбом, але минуле добряче вдарило мене, і я просто намагався сховатися в чужих світах. Як і в цих стінах.