Відьма Я

Степанівна спіткнулася об щось тверде і смачно вилаялася. Десь зверху добряче бахнуло і поруч почувся зляканий дитячий зойк, до якого приєднався шмиг, а потім ще один і ще один.

- Ану цуць! - роздратовано шикнула в темноту господиня, нарешті намацавши свічку і сірники на третій поличці справа.

Ні, звичайно світло можна було б не запалювати, жінка почувалася в темряві, як немовля в утробі матері, але ці перелякані горобці, що зараз сиділи притиснувшись в куточок її дорогоцінного підвалу точно будуть боятися, почнуть завивати.... А ось цього вже Оксана Степанівна стерпіти не зможе.

- Дідько! - вилаялася Оксана і швидко потушила єдине джерело світла.

Рідного дядька згадувати не варто було, бо той міг і з'явитися на заклик "улюбленої" племінниці. Але інших слів у Степанівни забракло, коли вона зрозуміла, що так і не встигла вчора поприбирати все своє робоче причандалля.

Ну, а що ви хотіли, відьма жила сама, дітей немала, гостей не запрошувала. Єдиний супутник Оксани, чорний кіт Миркун, абсолютно спокійно дивився на забавки господині своїми зеленими очима і лишень іноді вставляв свої іронічні коментарі під виглядом "мур-мур".

І принесла ж нелегка цих росіян саме на наступний день після святкування малого відьомського шабашу.

Зверху знову бахнуло і почулася автоматна черга. Діти тихенько завили, війна виявилася страшніше за гнів сусідки-відьми  і Степанівна знову пом'янувши хвостатих і рогатих родичів почала навпомацки збирати компромат.

Добре, що пам'ять у неї була відмінна і вона швиденько змогла сховати все, що б видало в ній справжнісіньку, не казкову, відьму.

Ні, сусіди, звичайно ж про щось здогадувалися і в чомусь її підозрювали, але щоб ось так відверто спалитися... Ні, на це Степанівна була не готова навіть на порозі вірної смерті.

Її ж засміють на першому ж шабаші, звинуватять в непрофесійності, почнуть глузувати. Оксана скривилася згадавши свою "найліпшу" подружку і головну суперницю Адамівну. Ось де був професіоналізм і ціла цистерна гадючої отрути під невинною подобою звичайнісінької пенсіонерки, такої собі бабусі - Божої кульбабки.

Тамара Адамівна грала свою роль на відмінно, ходячи на лавки біля під'їзду як на роботу, підкормлюючи  бездомних тварин і милуючи наївних сусідів фотографіями внуків з далекої Америки. І жодному, жодному з цих простодушних телепнів не спадало на думку, що ніяких внуків не існує, бо руда безсоромниця Алка, єдина дочка Адамівни, ще й навіть і не думала знайти собі пристойного чорта і продовжити славний відьомський рід, бездумно гуляючи з усіма лісовиками та водяниками на право і наліво. А всі хвороби, невдачі та поломані меблі, що раз за разом сипалися   на нещасних сусідів Тамарки ті навіть і не думали приписувати  милій старенькій сусідці з третього поверху.

Та й ді... дядько з нею, з тою Тамаркою. Напевно вже встигла десь сховатися в підвалі своєї київської багатоповерхівки. Нюх у відьом на небезпеку був як в гончака на зайця.

Власне кажучи, Степанівна й сама відчула, що небезпека йде, але ж не думала що така.

Вона вже  спускалася до погреба несучи в руках незадоволеного Миркуна, коли у дворі з'явилася перелякана сусідка Настька з усім своїм виводком в четверо галасливих ротів.

- Оксана Степанівно, колони!!!! - заволала з порога сусідка, чим ще більше перелякала своїх і так вже наполоханих дітей.

- Не верещи!  Й без тебе знаю, не глуха  - роздратовано відрізала відьма виглядаючи з погреба - Чого припленталася?

- Так.. Солдати ж, колони! Війна! - останнє жінка майже істерично викрикнула притискаючи до грудей наймолодшого  хлопчика Сергійка, якому недавно виповнилося три рочки.

- Настя!- Степанівна тяжко зітхнула, а Миркун зашипів на сусідів відгукаючись на настрій господині - Вчити формувати свої думки логічно починають ще в садочку, школа має завершити цей процес, а в тебе ціле ПТУ за плечима, маєш кумекати...

Зловивши розгублений погляд багатодітної матері, Оксана сказала прямо:

- Скажи чого ти до мене прийшла й що хочеш?

Жінка зразу ж стрепенулася і до паніки в її голосі додалася надія та благання.

- Степанівно, у вас такий великий погріб, буль ласочка пустіть нас на один день. Вітя має завтра повернутися з роботи і нас забере. А хочете і вас теж?

То був козир який Настя виклала в останню чергу сподіваючись вмовити вредну сусідку. Адже всі хочуть жити! І всім страшно!

Степанівна лишень подумки посміхнулася. Не те щоб її не можливо було вбити... Але донька місяця знала як відвести очі, як зачаклувати і як зникнути розчинившись в рідному лісі. Недарма ж вона обрала  Ірпінь для свого проживання. Місто-ліс, так подумки називала його Оксана. Тут тобі і рідна стихія, тут і друзі які можуть допомогти та й до Лисої гори  рукою подати.

Так чи інакше сама Степанівна не пропаде, а ось з Настькою і її спиногризами на шиї. ..

- Йшла б ти Настю, додому і там дочекалася свого Вітька. Може ж розуму стане не чухати потилицю  і приїхати за  вами зараз.

- Степанівно, благаю - завила вже сама сусідка і почувши, що мати плаче, виття підхопили й діти - Хочете я на коліна стану?

Оксана вже збиралася гаркнути, щоб ансамбль позакривав рота і припинив концерт, як над їхніми головами почувся страшний гуркіт від якого серце тьохнуло навіть у самовпевненої відьми.

Що вже казати за малечу і їхню істеричну матір, які не спали з четвертої години ранку?

Перелякана сусідка рвонула до відкритого погреба Степанівни, а далі по сходах, що вели глибоко під землю. За неї побігли й діти , мало не знісши відьму з того місця де вона стояла.

- Трясця його матері! - вилаялася Оксана, приходячи до тями і починаючи потихеньку сатаніти - Ні ну ти бачив, бачив? Щоб тим росіянам впасти і встати тільки на Великий Суд.

Кіт, до якого зверталася відьма згідно муркнув і зразу ж почав вириватися з рук.

- А ти куди зібрався? - з підозрою запитала Степанівна, почавши спускатися сходами до погреба.

Миркун лише роздратовано  махнув хвостом у відповідь і знову почав дряпатися.

- Ну і йди - сплюнула відьма, розуміючи, що кота не втримати - Але як тебе вб'ють, то додому можеш і не приходити, воскрешати не буду, зрозумів?

Чорний котище навіть не удостоїв господиню відповіді і зник в щілину між дверима й порогом.

" А щоб йому!" - ще раз вилаявшись, відьма зачинила щільніше двері і почала спускатися до низу. Якщо Миркун захоче повернутися, то вхід знайде сам, а от погріб потрібно рятувати, бо ще не відомо що там робить зараз Настька з малими.

Та спуститися до кінця Оксана Степанівна не встигла. На зустріч їй вискочила сама сусідка  і затараторила:

- Степанівна, я мамі подзвонила. Їй треба допомогти Івановича забрати і доправити сюди. Я зараз, я швидко, це дві хвилини.

- Куди сюди? В мій підвал? - в темноті Насті було не видно, але око у Степанівни сіпнулося. Мало їй було настирної жінки і четверо її дітей, а тут ще матір сусідки та її паралізований вітчим. Люди добрі та що ж це коїться?!

- Ми вам до кінця життя будемо вдячні! - відповіла сусідка, ставлячи Степанівну перед фактом, що сидіти тут їм дружно і майже всією вулицею.

- А малі? - кивнула Оксана вниз, змиряючись з неминучим.

- Я швидко! Наталочка, за ними пригляне! Ви головне світло їм включіть, добре? Бо я не знаю де.

- Ще не вистачало, щоб знала - і то правда. Щоб у відьминому схроні, орієнтувалося якесь сусідське дівчисько?! Неподобство !

- Одна нога тут друга там, зрозуміла? Щоб я моргнула і ти вже стояла переді мною!

-Дякую, дякую, Степанівно - Настька кинулася обніматися з відьмою, не дивлячись на відчайдушний супротив останньої - Я зараз,  я швидко...

І вона зірвалася з місця, полетівши до матері та вітчима. Оксана дивилася їй в слід і в серці шкрябнуло недобре передчуття. А чи не останній раз ми бачимося з тобою, Настя?

Але відьма зразу ж пересмикнула плечима і сплюнула через ліве  плече три рази. О, ні дівко, ти так легко не відбудешся. Особливо коли скинула на слабку відьомську нервову систему цілих чотири подразники! Тож жити тобі принаймні до того моменту, як Степанівна вручить тобі і твоєму Вітьку назад ваші " подарунки".

Від цієї думки плечі Оксани розправилися і  та рішуче   почала спускатися до низу, доки малі не встигли розбомбити(от слово спало на думку тьфу-тьфу-тьфу) її коханий підвал.