Скандальний роман з колишнім чоловіком

- І годинник у мене ще був. Ролекси, - вимовляю з насмішкою, застібаючи на штанях ремінь.

Молодий хлопчина спочатку червоніє, потім блідне, очі витріщив, не знаючи що мені сказати. Відразу видно - працює тут щонайбільше місяць.

- Я зараз, до начальника збігаю. Годинник же ж дорогий. Напевно, у сейфі десь. Щоб не загубити, - метушиться, бо знає хто я.

Я лише усміхаюся його словам. Б'юся об заклад, годинник давно собі хтось із дрібних сошок привласнив, ще в перші дні, як мене сюди привезли. Бо не думали, що виживу, не те що вийду з цього смітника.

У перший тиждень мене ножем у нирку штрикнули. Замовили. Але я щасливчик. Вижив. Коли з лікарні повернувся на мене в душі всією зграєю накинулися. Знову вижив. Щоправда в карцер на два місяці загримів. Там я й познайомився з Молотом. Який через стінку від мене сидів. І завдяки якому я до цього дня дожив.

- Ось, як і думав, у сейфі був! - простягає мені годинник.

Я проводжу пальцем по затертому шкіряному ремінцю. Кидаю годинник на стіл.

- Начальнику своєму від мене презентом передаси, - кидаю байдуже. Носити за кимось обноски не збираюся.

Перевіряю, чи потрібна мені візитка на місці в гаманці, і виходжу з будівлі, все ще не вірячи, що цей день настав.

П'ять років. П'ять грьобаних років втратив через одну мерзоту. Тішить лише, що в підсумку переграв усіх я. Хоч і довелося відсидіти.

Роблю глибокий вдих і не можу надихатися. Свободою пахне. Поруч гальмує позашляховик і я застрибую в нього без роздумів. Тачка щойно з салону. Клімат-контроль, шкіряні сидіння. Я вже й забув що таке комфорт. Раніше як належне приймав, а зараз розумію, як не вистачало цього всього.

І баби не вистачало, до нестями хочеться. Але не будь-яку. А свою. Агату.

Жодного разу за п'ять років не те що не провідала мене, а навіть рядка не написала.

Зараза.

Незважаючи на те, що сам відштовхнув її вчинками і словами, щоб не потрапила під роздачу, а все одно дряпає.

- Бос, вітаю! - либиться Марк, знімаючи сонцезахисні окуляри і вириваючи мене з роздумів. - Я на вас п'ять років чекав!

- Це дивно, коли мужик мужика чекає, тобі не здається? - підлаштовую під себе сидіння, відмахуючись від цих щенячих ніжностей.

- Куди їдемо? Я все як ви сказали зробив: хату хорошу зняв, і на ліві документи депозитні комірки відкрив. Будуть ще якісь спеціальні доручення для мене?

Дивиться на мене вичікувально, либиться по-ідіотськи, знає, що тільки йому зараз і Молоту довіряти можу.

- Ти досьє на мою колишню дружину зібрав? - Власний голос здається хрипким. Зовнішній вигляд, підозрюю, не найкращий. Але це все я виправлю швидко. - Хочу знати чим вона ці п'ять років займалася. Чим дихала, що жерла, з ким спала - усе хочу знати.

Марк киває і передає мені папку.

Дивлюся на синій пластик, а в самого в грудній клітці жар розповзається. Варто подумати, що в неї давно сім'я інша, як ревнощі такі захоплюють, що насамперед хочеться її нового мужика поїхати вбити.

І плювати, що знову посадять.

Я відкриваю папку і починаю гортати.

Ну що ж, привіт, Агато. Сумувала за мною? Навіть якщо ні, шкодую. Я за тобою - дуже.

Погляд бігає по рядках. Я навіть фотку її облизувати готовий, доки не натикаюся на слова, які змушують серце застрягнути в глотці.

- Тут написано... У неї дитина є. Скільки років?

- Чотири з половиною роки, Ігоре Миколайовичу. Зовнішність - ну викопаний ви. Куди їдемо? На хату?

- Ти лопату взяв? - запитую і помічаю як розширюються зіниці Марка.

- У багажнику, - ентузіазму в його голосі вмить поменшало.

- Чудово. Тоді спочатку на склад. Бабки відкопаємо, а потім усе інше, - кажу рішуче, а сам ледве стримуюся від того, щоб на все забити і насамперед до Агати рвонути.