Шалене літо з Вовками

Водій старющого автобуса пригальмовує на роздоріжжі.

“Там наліво поверни і пройди метрів сто, побачиш” – кидає стомлено і на прощання якось дивно на мене дивиться. Наче співчуває. Це, мабуть тому, що я, студентка медінституту, поділилась з ним своєю “радістю”, що їду працювати офіціанткою в придорожній комплекс типу “готель+бар”.

Ну а що робити! Гроші самі себе не зароблять, та й не тільки в них причина. Тут я намагалась нарешті сховатись і відпочити від свого колишнього. Після нашого розриву він наче з ланцюга зірвався, всюди діставав мене, погрожував… А тут, за містом, він мене точно не знайде. Ще й проживання-харчування за рахунок закладу. Що ще треба? Ну, хіба що на своїх каблуках по запиленій дорозі той заклад знайти!

Нарешті бачу!

“У старого вовка” – світить вицвілими буквами вивіска. Ох і назва!

А поряд з входом, на паркінгу – десятків зо два мотоциклів. Тут що, виставка якась? Фиркаю, і якомога байдужіше крокую до вхідних дверей, хоч хром на сонці добряче сліпить очі. Та й кілька малюнків на баках монстрів так і притягують погляд. На одному з них – прямо картина: оголена дама розляглась на лісовій галявині. Жах, як анатомічно неправильно, до речі! Хто так малює, взагалі? Він жіноче тіло що, тільки на картинці бачив? Нахиляюсь нижче, щоб роздивитись. Неправильно, але гарно. Сонце сліпить, не всі деталі видно. Схиляюсь ще. Рукою легенько опираюсь на нагріту сонцем шкіру сидіння.

І раптом сидіння кудись “тікає”, а з ним і мотоцикл хилиться вниз. О ні! Намагатись втриматись, та він важить, як слон! З гуркотом і якимось, наче людським стогоном він падає на бік, а я лечу разом з ним, і з жахом розумію, що він по принципу “доміно”, штовхає і інші!

Хромовані красені падають з гуркотом і скрипом на поплямований шинами асфальт паркінгу, а чиїсь руки ловлять мене за плечі і допомагають встати.

– Ой! – нарешті реагую на “веселу ситуацію” і, розвернувшись, впечатуюсь в шкіряний жилет на широченних грудях чоловіка. Він пахне шкірою, дорогою, ще чимось неймовірно ваблячим, і, трішки, димом.

– Хто тут бешкетує? – глухим низьким голосом питає.

– Ее… я… випадково, чесно! – вмить очі наповнюються слізьми.

Оце я влипла! Ці мотоцикли коштують, як літак, мабуть. Боже, мені кінець! Байкери – вони ж всі бандити, як мінімум! Страшні, бородаті і… жорстокі! Я колись бачила розбірки з ними. То було страшно!

– Та не трясись ти так! Сама ціла? – приємно муркоче голос десь над моєю головою. Тільки зараз розумію, що досі в його обіймах стою.

– Вввибачте! – лепечу і відступаю крок назад. Тепер хоч роздивитись його можна!

Високий, темноволосий, засмаглий, хоч літо щойно почалось. Гарний! Тільки якоюсь небезпечно хижою красою. В джинсах з наколінниками, чорній футболці і, незважаючи на спеку, шкіряному жилеті з нашивкою “Залізні Вовки”.

Стоп, “Вовки!” – це мотоклуб? Тобто байкерський клуб? І комплекс цей для них? Ну звісно ж, недаремно він в такій дірі за містом! Оце вляпалась!

– Ти хто? – повертає мене до реальності.

– Агнеса. – так, батьки в мене з гарною фантазією.

– Агнеса? Серйозно? Довго вимовляти, будеш Нессі.

– Чому це? – потроху страх в мені поступається місцем природній цікавості.

– В честь Лох-Неського чудовиська! З'явилась нізвідки, байки знесла і збираєшся зникнути! – сміється, і в очах блискотять іскорки. Що ж, це, мабуть перший байкер, який мене не лякає. Поки що.

– Що там, Рік? – чую голоси, обертаюсь і застигаю від страху. Компанія з п'яти чоловіків в таких же, як у мого співрозмовника, жилетах і однієї дівчини з темно-синім волоссям, рухається до нас.

– В нас гостя, – усміхається Рік.

– А з байками що?

Упс! Здається, мені кінець. Набираю побільше повітря, щоб визнати свою провину і з честю зізнатись в скоєному, та Рік видає:

– А хто так близько ставить? Підніжку Ведмедевого коня тупо в пісок вперли, я йшов до свого, зачепив. Він і осів, та інших потягнув. Підіймайте, чого стоїте!

– Оце ще! В мене аерографія* свіжа, хоч би не пошкрябало! – стривожено кидається до мотоцикла з оголеною дівою зовсім юний світловолосий “Вовк”.

– Що таке, Грім? Боїшся, що силікон в твоєї красуні витече? – регоче “синьоволоска”. Теж досить колоритна, з яскравим мейком і тату кішки на засмаглій м’язистій руці.

– Ну в тебе ж, Кицю, від падіння витік. – штовхає її в бік невисокий бородатий чоловік зі шрамом на всю щоку.

– Як твої мізки, так? – не ображається дівчина і йде до другого ряду мотоциклів, що, дякуючи всім богам, в рядочок доміно не потрапили.

А я з подивом дивлюсь на Ріка. Він, помітивши мій погляд, грайливо підморгує своїми темними карими очима.

Хлопці підіймають мотоцикли, а я так і стою, переминаючись з ноги на ногу. Два одночасних і діаметрально протилежних бажання борються в мені. Перше: тікати звідси якнайдалі і як найшвидше, доки Ріковий обман не розкрився. Друге: залишитись і чесно зізнатись та відшкодувати збитки. Питання тільки, з чого? Та й хіба тут грошима обійдешся? Колись я спілкувалась на “Швидкій” з одним мотоциклістом. Він говорив, що для справжніх клубних байкерів мотоцикл – то святе, і горе тому, хто його зачепить хоч пальцем.