Чай з Малиною

Марина прокинулася від сну, переповненого спогадами про її перше кохання. Антон, колись високий спортивний блондин, а зараз — огрядний сивий директор агрофірми. Вони не бачилися більше десяти років. А тепер, коли жінка повернулася з Лондона, щоб побудувати дім у рідному селі, їм доводиться перетинатися то тут, то там. Її брат з Антоном — давні партнери. Тож від зустрічей випадкових чи ні нікуди не дінешся. Марина не зізнавалася собі, що раділа кожній з них. А от її сни останні кілька ночей показували все, про що вона уникала думати вдень.

Для Соні, небоги Мирини, ранок почався приємніше. Вона, як і кожного навчального дня, підхопилася з першим звуком будильника й заходилася до звичної своєї рутини. Спочатку застелила ліжко новим улюбленим пледом відтінку димчатої сливи — його подарувала тітонька Малина, батькова сестра, яка жила з ними останній місяць. Далі відкрила напівпрозорі бузкові фіранки. Сонце одразу ж торкнулося підвісок зі скляних намистин, які спускалися кількома низками з багета, і заграло в них веселковими кольорами. Вид з вікна вже зо два тижні їй особливо подобався. Дівчина милувалася ним, розплітаючи каштанове волосся, яке вона накручувала звечора на шкарпетки. На сусідньому подвір’ї, яке все її життя було старою закинутою садибою в густих заростях занедбаного саду, височів дерев’яний каркас будинку у формі літери «А». Біля нього метушилися будівельники — в обідній час їм доводилося робити тривалу перерву — травень видався ще спекотнішим, ніж торік. Тож починали робочий день вони вже о сьомій. Це був майбутній дім тітоньки Малини.

— Вставай і стрибай! — від споглядання будівництва дівчину відірвав галасливий семирічний брат, який рудою блискавкою увірвався в кімнату.

Він схопив сестру за руку й стрибав, спонукаючи її робити те саме. Вона трохи пострибала з ним, а потім зупинила їх ранкову зарядку питанням:

— Чому ми стрибаємо?

— Тому що щасливі! — радісно вигукнув Арсен. Він поривався стрибати ще, та надто захекався для цього.

— Щасливіші, ніж зазвичай?

—Та-а-ак!

— А чому?

— Сьогодні приїде бабуся Оксана! — Арсен встиг перевести подих і знову перетворився на стрибаючий м’ячик.

— О, вже сьогодні, — тільки й змогла сказати Соня.

Приїзд бабусі в цьому домі радував лише чоловічу половину. Знову батько з братом будуть об’їдатися щоденними смаколиками і відчувати себе не менше, ніж королем і принцем Всесвіту. Їм же з мамою доведеться терпіти майстер-класи з домашнього господарства та м’які, з посмішкою, але аж надто дошкульні зауваження з приводу кожної знайденої порошинки, а ще одягу, зачісок, макіяжу — всього, чи навіть більше, ніж всього. Втім, Соня мала таємну надію, що цього разу спрацює «фактор Малини» — так вони з мамою називали вміння тітоньки Марини пом’якшувати й наче підсолоджувати будь-яку напружену ситуацію.

За сніданком Арсен тільки й говорив, як попросить бабусю наварити вареників з полуницями, спекти пиріг з чим-завгодно і ніхто не зможе йому завадити їсти це все.

— А ще нарешті в мене будуть цукерки! — коли посмішка округлювала його щічки, трохи припорошені дрібним ластовинням біля носа, він ставав схожим на щонаймиліше руде кошеня.

На щастя, за цими мріями вголос, які явно підігріли його апетит, він сам не помітив, як з’їв всю свою порцію салату разом з маленьким курячим стейком. І навіть надкусив шматок житнього хліба, який зазвичай ігнорував.

— Катю, це ж лише на вихідні, — примирливо нагадав Віктор.

Його дружина, бездоганно струнка білявка з не менш бездоганною короткою стрижкою, яка підкреслювала тонкі лінії її обличчя, натягнуто посміхнулася і вкотре подумки попросила собі сил витримати ці «лише вихідні» так, щоб не зірватися ні на крик, ні на плач. Їй вартувало чималих зусиль тримати Віктора в такій же чудовій формі. І хоч йому подобалося, що він не носив на собі стільки явно зайвих кілограмів, як багато хто з його однолітків, приїзди матері чоловік любив не менше за Арсена.

— До того ж, я теж буду тут і складу конкуренцію у поїданні пирогів і вареників, — весело додала Марина.

— Я така рада, що ти нарешті живеш з нами! І залишишся поряд, по сусідству. — Соня вирішила повести розмову подалі від теми приїзду бабусі. — Я завжди про це мріяла.

— Цілком вірогідно, я все ще буду від’їжджати кілька разів на рік. Хочу навідати друзів, які роз’їхалися по різних куточках України, обросли сім’ями й речами, від яких їх не відірвеш навіть на день, щоб всі могли зібратися десь в одному місці, — карі очі тітоньки злегка примружились — сонце саме піднімалось навпроти неї.

Арсен миттю підхопився й приспустив білу римську штору.

— Так краще, Мали?

— Дякую, котику, — посміхнулась вона.

Катерина лиш мовчки споглядала, які ж чемні та слухняні в неї діти. Ще й готові будь-якої миті допомогти. Та все це лише в присутності Марини.

«Як вона так впливає на людей? — вкотре задавалась питанням Катерина. — І як при цій своїй суперздібності досі незаміжня в свої тридцять три роки?». Попри чотирирічну різницю у віці і різну стать, Марина з Віктором були більше схожими один на одного, ніж то буває з двійнятами. В обох округлі обличчя з милими носами-картоплинками, великі карі очі, каштанове густе волосся. Щоправда, у Віктора вже трохи з сивиною, та вона бралася лише на скронях і він її вправно підбривав так, що про існування тієї сивини знали лише його рідні.