Затуркана Вернандет для дракона

Настільки принизливо як зараз, я себе не почувала ніколи. Мене принцесу Аберії, Алісенту Вероніку Вернандет, обирають серед інших наречених, для Владики Драконів. Владика… хм… мало вголос не фиркнула я, бо моєму обуренню не було меж.

Я стояла посеред величезної тронної зали, посередині якої горів живий, вічний вогонь. Ще його називають драконячим вогнем. Біля мене стояло близько двадцяти дівчат. Кожна дівчина представляла своє королівство й здається кожна хотіла, щоб обрали її. Та тільки не я.

Я відчувала, як мої коліна тремтять, а серце б'ється так сильно, що ось вистрибне з грудей. Але я стояла прямо, з піднятою головою, й не бажала, щоб усі бачили мій страх та відчай. Не могла собі дозволити плакати на очах у вельми шанованого панства: політиків, королів, імператорів, радників, суддів та їхніх дорогоцінних, розпущених нащадків, які спостерігали за даною процесією, як за комедійним шоу. Більшість із присутніх я знала, не раз бачила в Аберії на святах, балах. Тому це було вдвічі принизливіше.

Стояла я боса, такі кляті правила драконів, щоб вони повиздихали. Як узагалі в сучасному світі, королівстві, можуть існувати дракони? А рабство?

Отже, стою я боса, у простій білій сукні, що більше схожа на простирадло. Чому такий наряд? Та тому, що дракони божевільні й такі у них правила. У них на все свої правила і це мене до сказу доводить. І добре якби просто стояти, ні, то ж ще випробування будуть. Боюсь навіть представити які.

Поправляю своє довге, каштанове волосся, й так хвилююсь, що руки трусяться. Ловлю на собі погляд дракона, того самого… Владики, за серце якого зараз «борюся». І як мені жаль, що обставини саме так склались, що привели мене сюди… І якби не відчуття обов’язку перед своїм королівством та людьми, ноги моєї б тут не було.

Владика драконів Даримир Златослав, продовжував на мене дивитися, його пронизливий погляд, темних очей, які підсвічувались золотом, добряче напружував. Він тут господар і всім своїм видом це показував. Його темне волосся зібране у хвіст. Губи тонкі, та міцно стиснуті, вилиці виразні, що робило вираз його обличчя - хижим. Статура як у велетня, широкі, м’язисті плечі, довгі ноги, натреновані руки. Поверх штанів зі шкіри, темної туніки до не діставала колін, була накинута кольчуга, із тоненького металу й плетіння виконане у старовинній та дуже кропіткій манері. Кольчуга була темного кольору, як і мій настрій. А ще я про себе відмітила, що наряд Владики яскраво показував, його довіру гостям, точніше недовіру, бо наряд точно не парадній.

Він бачив, я точно знала це, бачив мій страх, паніку, хвилювання. Та найгірше, що йому подобалось це. Спостерігати за мною як за піддослідною твариною. Він, мабуть, гадає коли я здамся, попрошу допомоги, заплачу?! Та цього не станеться. Я краще здохну. Я теж, як і він, міцно стиснула губи й відвела погляд.

— Сьогодні, ми зібралися тут, щоб обрати для Владики драконів Даримира Златослава - наречену! Найкращу, найдостойнішу дружину та матір для нащадків драконів. Та шлях наших найпрекрасніших дам, буде не простий. Їм доведеться пройти випробування вогнем!

Сивий чоловік говорив голосно, його слова ехом відбивались у залі. Та я старалась відсторонитися від цієї реальності, що так жорстока зі мною. Мої босі ноги замерзли стояти на холодній, кам’яній підлозі, тому я їх майже не відчувала. Сподіваюсь, я зможу самостійно рухатись і не впаду коли потрібно буде йти.

Вогонь посередині зали запалав ще яскравіше, і я уже здогадувалась, що потрібно буде пройти крізь нього. І це дуже страшно, хоч знаю, що він не зашкодить (чула як перешіптувались дівчата) та мені важко повірити на слово, особливо, коли підійшовши до вогню, відчувала його жар.

Дівчата уже не були такі щасливі, почувши про випробування та вогонь. Не світились від щастя й не намагались випендритись. Це мене теж дратувало, ці їхні нескінченні вихваляння своїми королівствами та величиною скарбниць набитих золотом.

— Вогонь не зашкодить тільки тій нареченій, яка є  чистою, невинною, мов лотос.

Лотос у драконів символізувався із невинністю. І почувши слова представника Владики, дівчата одразу зрозуміли в чому справа й занервували. Не очікувала я такого… Що порядні принцеси, будуть хвилюватись як тільки почують про невинність.

Усі учасниці відбору наречених підійшли ближче до вогню. Дівчата уже не перешіптувалися та не хіхікали, було усім не до сміху. Першою зайшла принцеса з мого сусіднього королівства, я бачила її кілька раз. Вона одягнена як і я у білу сукню-мішок. Її звати Крістіна, вона світло руса й дивлячись на величезну, високу колону з вогнем й хвилювалась. Та ще б, це реально страшно й жодні доводи що це безпечно не діють на мозок.

Крістіна швидко пройшла крізь вогонь, й він і справді не завдав їй шкоди, що вселяло надію. Далі ще одна дівчина і ще. Підійшла моя черга. Я стрибнула у вогонь, який мов живий просканував мене й після цього відпустив зі своїх обіймів. Та затримав він мене довше ніж попередніх дівчат. Із-за чого усі присутні гості, як і сам Владика дивились на мене із цікавістю. Не знаю, навіщо вогонь це зробив, навіть не здогадуюсь.

Найцікавіше почалось тоді, коли дві принцеси, уже стоячи біля самого вогню, не наважились зайти, вони нервово дивились на своїх рідних, то на вогонь, і одна з них не витримала, розвернулась і пішла якомога далі від вогню, а за нею принцеса яка стояла поряд.

Запанувала тиша, далі хтось з присутніх видав смішок. Що означало одне, дівчата остаточно зап'ятнили свою репутацію.

Коли усі наречені пройшли вогонь, то нас вивели надвір. Було прохолодно після залу палацу, де горів вогонь. Особливий дискомфорт відчували ноги. І я тепер відверто не знала, що буде далі.

— Алісента Вернандет? Ось кого, а тебе точно не очікувала побачити на відборі нареченої для Владики драконів.

До мене підійшла Крістіна й стала поряд мене. Вона з насмішкою дивилась на мене, а далі підняла підборіддя ще вище, демонструючи свою надмірність та якусь незрозумілу, невидиму перевагу наді мною.