Це все була я

Це все була я. Зізнаюся. Ну от, тепер ти знаєш і в тебе є докази. То що зробиш? Думай швидше, бо це моє зізнання може й зникнути. А от що точно залишиться – так це багато дрібних афер, які ведуть до твого IP. Насправді це не абсолютне зло. Мої боти, запущені з твого ноута, заробили чимало грошей для благодійних фондів. Для абсолютно реальних фондів, які справді допомагають постраждавши від війни, притулкам для тварин, людям зі смертельними захворюваннями. То за що ж тут судити? А якщо судити, то мене чи таки тебе?

Гаразд, почну від самого дня, коли ми вирішили розійтися. Ця історія займе кілька сторінок. Сподіваюсь, ти здатен прочитати аж так багато тексту.

Це був вівторок, як зараз пам’ятаю, страшенно спекотний вересневий вівторок. Майже повна протилежність сьогоднішньому прохолодному червневому понеділку. Ми сиділи на веранді твого будинку. В горщиках саме починали розквітати маленькі помаранчеві орхідейки. Звичайно ж, це я їх туди притягла. Підозрюю, за зиму вони в тебе пропали. Ми планували поїздку в Карпати. Обирали між Ворохтою – зручне місце, бо туди був прямий потяг з Полтави і Яблуницею – мальовничим селом неподалік Ворохти. Буковель як варіант ти одразу відрізав своїм мало не улюбленим словом «дорого».  Де ж, як не в тривалих мандрівках, люди краще можуть зрозуміти чи справді підходять один одному? Виявляється – на веранді. Все стало абсолютно очевидно в той день – ми не хотіли більше бути разом. Жоден з нас. Не могли домовитися навіть про найменші дрібниці. Дратувалися від слів один одного. І поцілунки вже не допомагали, як раніше. Ні, вони теж почали дратувати. Якщо не сказати гірше – викликати відразу.

Тож ми визнали, що вже приїхали до нашого фінішу, так і не вирушивши у спільну поїздку. Вирішили розійтися дуже мирно й цивілізовано, підтримувати зв’язок, допомагати один одному, якщо не придумаємо, кого ще покликати на допомогу. В цьому всьому була лише одна неприємність – ти озвучив усе це першим. Виходило, що це ти мене кидаєш. Хоча я думала, як позбавитися цих стосунків вже не один тиждень. Боялася залишити тебе ображеним тридцятирічним хлопчиком, якому розбили серденько. Але не було там що розбивати, як виявилось. Не було тієї неземної любові, про яку я безкінечно від тебе чула напочатку. Цілком вірогідно, ти вже тоді переписувався зі своєю нинішньою дівчиною. Або з кількома одразу, просто клюнула лише ця. І от коли вона вже була на гачку, я й почала тобі дещо муляти. Переписки переписками, а зустрічатися одразу з двома – то була б для тебе непроста справа. І дорога. Навіть якщо бачитися лише по вихідних. Хух, навіщо ми взагалі починали наші стосунки? Мабуть, щоб з цього вийшла історія чарівних ботів-благодійників.

Ти пішов зібрати мої речі в спальні, а в мене одразу ж народилась ця ідея. Я налаштувала на твоєму ноуті віддалений доступ для свого і зробила все необхідне, щоб для тебе це залишалось непомітним. Потім забрала свою зубну щітку з твоєї ванної кімнати і той дріб’язок моїх речей, які жили в твоєму домі. Ти відвіз мене в гуртожиток Аграрної академії. Це був крах мрії студенточки про полтавського чоловіка з красивим будинком. Але це був також початок грандіозної і невловимої афери. Чи, точніше, цілого пишного букету афер.

Є такий стереотип, що дівчата ріжуть волосся під каре після того, як розходяться з хлопцем. Моє волосся було тоді коротшим за цю стрижку. Та саме слово «каре» не йшло мені з голови. Десь ще я його чула. Щось пов’язане з картами. Довелося забити в пошук, бо так толком і не згадала. Мені сподобалося те, що я знайшла. Каре – комбінація в покері з чотирьох карт одного номіналу плюс ще однієї іншого. Майже безпрограшна. Якщо вміти грати. Таке каре я і зробила. Чотири боти-королі плюс дама-кікер.

Зараз тебе з усіма ними познайомлю. Вони жили буквально перед твоїм носом, а ти навіть не знав про їх існування. Не знав би й далі, якби я не надумала писати зізнання. А я надумала, бо це нестерпно – зробити щось таке глобальне, та про це ніхто не знає. Навіть ти, а якби не ти, цього всього ніколи б не сталося. Зараз я розумію серійних убивць, яких роками ніхто не може зловити, а потім вони самі приходять і здаються. Довго в собі таємниці не виносиш. Вони завжди рвуться на волю. Їм хочеться бути почутими. Бодай ще однією людиною.

Отже, Чирвовий король – Дмитро з Києва – персонаж на міжнародному сайті знайомств, який не дуже популярний у нас, але там сидять мільйони людей з різних країн. В кожного короля твої фото, тільки трохи змінені в кількох мобільних додатках. Дуже зручно, що твоє обличчя виглядає гармонійним, можна сказати приглушено красивим, воно не з тих, яке вихопиш поглядом у натовпі. Поки не знаєш тебе, звичайно. Сірі невиразні очі, пшеничне волосся, звичайний овал – все це не привертає забагато уваги. Ну а після кількох змін на фото, тебе в них не розпізнали б навіть дуже близькі люди. В тебе вони є, до речі?

Дмитро з Києва – кароокий шатен. Портретне фото, в повний зріст на лісовій дорозі та одне пляжне. Дмитро – ІТ-шник, в якого мало часу на переписки і ще менше на знайомства вживу, та він втомився від самотності, тож мріє знайти свою другу половинку онлайн. Знав би ти, з якою любов’ю я прописувала ці короткі історії кожного з королів. Це тобі я їх передаю коротко й сухо, всю мою зворушливу творчість ти однак не оціниш.

Дмитро шукав жінку між тридцять п’ять і сорок років, хоча не проти був і трохи старшої. Йому самому тридцять шість та він ніколи не страждав ейджизмом і не збирався. З усіх королів цей попрацював найкраще. Жінки у віці біля сорока років наче й мають вже чимало різного роду досвіду, та все ж дуже чутливі до теплих слів і щирого співпереживання. Їм подобається, коли їхні погляди на життя, а особливо – плани на майбутнє, багато в чому перегукуються з поглядами й планами співрозмовника. І з легкістю жертвують гроші як фондам допомоги безхатнім тваринкам, так і онкологічним центрам. В мене досі до цих жінок одне незадане питання: чому вони не робили цих пожертв до знайомства з Чирвовим Королем? Невже лише після кількох гігабайтів чатиків на сайті знайомств вони дізнавалися, що у світі існують такі проблеми?